Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Другий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потроху стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кожній появі дичини, переконався, нарешті, що я не буду стріляти, і при кожній новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене й ішов далі, силкуючись удавати, що він також не зважає на ніяку дичину, – щоб не застидати мого недбальства й лінивства. На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебиває моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зі мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все це, не приглушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.

Іду й прислухуюся до тихого шамотіння дерев, їх верхів, не видних мені знизу з-за гілляк, їх похитує там угорі вітерець, непомітний тут, в долині, і неустанним тихим шумом наповняє ліс. Але від часу до часу, як рука пересувається по струнах – пролітає удар вітру, видобуваючи сильніші звуки, які зливаються в енергійну фугу. Вона звучить іще хвилю йому вслід, поки не розпадеться знову на окремішні мелодії, які веде кожне дерево зокрема, і місце розбудженого рокоту заступить знову цей монотонний, тихомирний шум.

Сонячне проміння врізується в прогалини незвичайно ясними, яскравими ударами, від яких запалюється лискучим блиском все, що стрічає воно на дорозі – зелена хвоя ялиць, сіра кора гілляк, червона застілка старої хвої на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред того сяєвом самоцвітів – горять, згорають і гаснуть у млі ока, поки я проходжу коло них.

Мені незвичайно радісно, і я спочатку виявляв цю радість дуже галасливо. Кричав і прислухався до свого голосу, як, перебігаючи ці безконечні ряди дерев, він безсило застрягав між них. Перекликався з задиркуватою жовною і силкувався перекричати її. Стукав гіллякою по сухих стовбурах, відповідаючи старому дятлові на його солідний, діловий стук.

Але перший хміль цього п'яного напою проминув. Я йду мовчки, солідно, не окликаючи навіть пса. Я тихий і стриманий, як саме це життя, що оточує мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповняє усе моє єство.

Тішуся сяєвом сонця, темними тінями лісу, ніжним дотиком повітря, міцною відпорністю ґрунту, тишею рослинного царства, різкими криками птахів. Зливаюся єством з цим безмежним життям, п'ю сонце і вогкість, розпростираюся в безмежні простори, врізуюся невидними коріннями глибоко в лоно матері землі і з її глибин тягнуся в світяну далечінь, щоб зв'язати в один міцний вузол цю сиру, повну родючої сили масу з сонцем, повітрям, безкраїми хмарами, з джерелом світу, життя, огню і руху.

Здається мені, що з кожним кроком я відходжу все далі від «культурного» життя, що зосталося там, за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості, вертаюся «до себе», «додому».

Кидаю цю стежку і бреду манівцями через ліс, розводячи руками гілляки, що заступають дорогу. Застряю одначе в густім малиняку Пасуся в нім довго, довго. Вибирати ягоди мені нарешті наскучає, і я, як ведмідь, починаю збирати їх губою просто з кущів; їх дуже багато, і вони подостигали; повітря налите їх запахом. І серед них темно-малинові квіти-букети деннику на довгих стеблах – високі, пишні серед цього запущеного зрубу, так що ледве можу їх пізнати – так буйно, такою масою ростуть вони тут. Рослинність по-дівочому буйна на цій багатій ниві зрубу. Вона робить враження чогось казкового, фантастичного цею незмірною пишнотою, буйністю, багатством, і мені здається, що я перенісся десь в інші далекі часи, коли земля не була так виснажена, так ограбована і знесилена, як тепер.

Дощ застав мене в цім малиняку і зросив мене до голого тіла. Але він не довгий і не холодний. Я бреду далі серед високих кущів, серед гілляк, напоєних дощем, і вони зрошують мене все знову і знову. Я мокрий як хлющ, але я радий цьому багатству води. І коли з густого заросляку я виходжу нарешті на потік, я розстелюю на його риняках і піску свої промоклі одежі і сохну й гріюся разом з ними. Лежу, не рахуючись із часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого не треба, нікуди не треба і ніщо її не жене й не пригадується.