Иван Багряный: Тигролови

Потім ландшафт ставав ще дивніший. Потім…

Нагло земля обірвалась. На п’ятнадцятій добі шаленого гону раптом земля обірвалась.

Ешелон вилетів до синього моря і зі скреготом став. Тяжко випустив рештки диму і пари. Став.

Все. Скінчилась земля.

Ешелон дійшов до своєї мети. Важко дихаючи і відсапуючись на кінцевій станції Океанській, він став витрушувати з себе вантаж – викидати з черева те, що привіз, з усіх своїх шістдесяти суглобів.

Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися?!

Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20–25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так – напівголих, викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних, приречених… Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дійшли. Ешелон дійшов до своєї мети, та не дійшов ще мети етап – оці тисячі мучеників.

Вони купчились отарами, зігнані у великі купи, мов вівці, і, оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед – на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.

Туди стелився їм шлях – через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими, а чи й далі.

Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі і байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду… Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці… – діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного моря.

Варта розігнала всіх цивільних зі станції і оточила місцевість, – пильнувала, тримаючи рушниці і псів-вовчурів напоготові.

А з вагонів вилазили все нові й нові арештанти. Інших тримали попід руки… Вони вже негодні були йти, і їх друзі тримали попід руки, апатично і байдуже допомагаючи пройти останній пруг землі… Може, взагалі останній шмат життєвого шляху.

І ось тут нагло зчинився алярм! На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.

Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:

– Многогрішний!!!

Мовчанка.

– Многогрішний!!!

Мовчанка. Ніхто не відповідав: «Я», і ніхто не відповідав: «Григорій». Мов ужалений, начальник підскочив, вихопив пістоля і стрибнув до вагона, – порожньо. Вибіг перед велетенський людський натовп і зарепетував:

– Ложись!!! – і закипів брудною, скаженою лайкою.

Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

– Многогрішний!!!

Начальників крик звучав люто і водночас благально, – не то він погрожував, не то він кликав, просив. Нема…

На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону і по всій території. Зі станції задзвонили телефони… Стрільці та їхні пси обшукали всі кутки, всі діри й закапелки на станції та навколо, – нема. Собаки нишпорили разом із своїми «сотрудніками», накидаючись на випадкових людей.

Нема.

Нарешті було знайдено «секрет». Та не знайдено самого збігця. Всіх лежачих перерахували – всі є. Нема лише одного. А виявлений «секрет» був такий: у вагоні, у тім, середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії – чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподіватися. Тільки арештан т, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято… Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поїзда.

Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

– Диявол!.. Диявол!!! – кипів начальник етапу; беріг він – і не вберіг, пильнував, як ока, – і марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозуміло: хтось допомагав, хтось заклав знову діру і замаскував пильно.

– Встать! – гримнув начальник. Всі встали. Всі стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом і так дивно змінених.

– Хто допомагав?!

Мовчанка.

– Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав?!

Тихо. Тридцять другий вагон відокремили. Біля 60 людей стало окремою купкою.

– Хто спільник?!

Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від гордості за того «диявола», за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда.