Иван Багряный - Тигролови

Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що у френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:

– Слєдуйтє за мной!..

Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:

– Пробачте, ви до мене?

– Так, до вас!

– Я вас слухаю…

– Слєдуйтє за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.

– Ого… Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно – чи туди ви втрапили?

– Мовчать! – гримнув нагло гість у тюбетейці.

Другий підійшов і став поруч, посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.

– Мовчать!.. – повторив перший погрозливо. – Слухать, коли приказують! Ви заарештовані! Слєдуйтє за мной…

– По-перше – я ще не заарештований. По-друге – я не збираюсь поки нікуди «слєдовать». А по-третє – то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз «слєдовать»… – Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стільця рукою:

– Слухай-но… Ти… Чи я п’яний, чи ти п’яний? Чи я осел, чи ти… Ану – ваші документи?!! – раптом випалив він до обох зразу. – Ордер на арешт?… Будь ласка, ордер на арешт?!!

– Прошу… – І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його арештованому до носа: – Ось ордер на арешт.

– Браво! – скривився зневажливо юнак. – Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер і я маю, прошу, ось… – і одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кобурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.

Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину… Але юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій, але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли… Наробили матюкні і лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.

У цей час звівся майор і ступив два кроки:

– В чім справа, гражданє?!

Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки…

В майора полізли очі на лоба.

– Многогрішний?!!

– Так… – і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі, постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:

– Звільніть… Це ж не той, не він… Я того знаю особисто… – Пауза. – О, я того добре знаю…

Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:

– Що вам наказано?! І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?… Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.

Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:

– Наказано звільнить… Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! – і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.

– Йолопи!.. – бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. – Ідіоти!.. Не вміють чисто «работать». Балбєси!.. – І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам’яті.

– Анум, хлопці, – це «професор» нарешті, – може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень…

Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, пробували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. «По ордерові», правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. «Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!»

Мов на команду, хлопці звелись, – чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, ви-гартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші – шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!

Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом – просто у вічі, – і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.

……………………………………

У салон-вагоні залишився сам майор. Він ще довго сидів і пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скроні і ніяк не міг загальмувати навали тривожних спогадів, що враз завирували в ньому, зв’язані з тим проклятим іменем… Це ж той диявол…