Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Чи знаєте ви, чужа людино, що спокійно сидите собі тут на палубі, що мандруєте світами задля розваги, чи знаєте ви, як помирає людина? Чи траплялося вам колись бути присутнім при смерті, чи бачили ви, як корчиться тіло, як посинілі нігті впиваються в порожнечу, як хрипить горлянка, як кожна частка тіла, кожний палець опирається невблаганній смерті, як вилазять очі з орбіт, охоплені жахом, що його не віддаси словами? Чи переживали ви це коли-небудь, – ви, гуляща людино, туристе, ви, що балакаєте про допомогу як про обов’язок? Я часто бачив смерть як лікар… то був для мене клінічний випадок, факт… я… так би мовити, вивчав його, – але переживав тільки один раз… я разом з нею терпів муки, разом з нею помирав тієї ночі… тієї жахливої ночі, коли сидів біля її постелі й напружував мозок, щоб хоч що-небудь пригадати, придумати, винайти проти кровотечі, яка ніяк не припинялася, проти гарячки, що на моїх очах спалювала її… проти смерті, яка підходила все ближче й ближче і яку я не міг відігнати. Чи розумієте ви, що це означає – бути лікарем, знати про всі хвороби, почувати себе зобов’язаним допомагати, як ви мудро сказали, – а проте сидіти безсило коло людини, що помирає, знати й бути безсилим… знати тільки одне, тільки жахливу правду, що допомогти не можеш… не можеш, хоч би ти навіть перерізав собі всі жили… бачити, як улюблене тіло безпорадно спливає кров’ю, корчиться з болю, слухати пульс, який то частішає, то зовсім завмирає… бути лікарем і не знати нічого, анічогісінько… тільки сидіти, і бубоніти молитву, наче стара баба в церкві, а потім знов погрожувати кулаками нікчемному богові, про якого ти тільки й знаєш, що його нема… Ви розумієте це? Розумієте?… Я… я тільки одного не розумію, як… як люди не помирають разом із хворими в такі хвилини… Як вони другого дня встають після сну й чистять собі зуби, зав’язують краватку… Як можна ще жити після того, що я витерпів, відчуваючи, як та порошинка життя, перша людина, за яку я боровся всією своєю істотою, яку я всіма силами своєї душі хотів затримати, вислизає у мене з рук… кудись відлітає, страждаючи… дедалі швидше й швидше, хвилина за хвилиною, а я в своєму запаленому мозку не знаходжу нічого, що могло б її затримати…

І до того ж, щоб жорстоко подвоїти мою муку, ще й це… Сидячи біля її постелі – я дав їй морфію, щоб угамувати біль, і дивився, як вона лежала з гарячими скронями, гарячими, але блідими, – отже… сидячи там, я весь час відчував за спиною в себе очі, втуплені в мене з страшною натугою… То бой сидів там навпочіпки на підлозі й бубонів якісь молитви… Коли ми ззиралися, то в його погляді… ні, я не можу вам цього змалювати… в його по-собачому відданому погляді я читав таке благання, таку вдячність… він простягав до мене руки, наче заклинав урятувати її… ви зрозумійте: до мене, до мене простягав він руки, як до Бога… до мене… неспроможного нічого вдіяти… я ж бо знав, що все пропало… що я тут такий самий зайвий, як та комашка, що лазить по землі… Ох, як той погляд мучив мене… та фанатична, сліпа віра в моє вміння… мені хотілось нагримати на нього, вдарити його ногою, стільки болю завдавав мені його погляд… а проте я відчував, що ми зв’язані один з одним нашою любов’ю до неї… нашою таємницею. Він сидів позад мене, зіщулившись у темний клубок, як той звір, що чигає на здобич… Тільки-но я щось загадував, він миттю схоплювався і, нечутно ступаючи босими ногами, приносив те, що я хотів, тремтячий, сповнений надії, що ось у цьому лік… рятунок… Я знаю, він дав би собі жили перетяти, аби лише їй допомогти… така то була жінка, таку владу мала вона над людьми… а я… я не мав сили врятувати хоч би краплину її крові… О, та ніч, та жахлива ніч, та нескінченна ніч між життям і смертю!

Над ранок вона ще раз опритомніла… розплющила очі… тепер вони вже не були бундючні й холодні… в них блимала вогким блиском гарячка… вона повела очима по кімнаті, не впізнаючи її… Потім глянула на мене: здавалося, вона задумалась, силкується пригадати щось, вдивляючись у моє обличчя… і враз… я побачив… вона пригадала… якийсь страх, якесь обурення… щось вороже, гнівне скривило їй лице… вона ворухнула руками, неначе хотіла втекти… геть, геть від мене… я бачив, що вона пригадала собі… ту годину, коли я… Але потім вона отямилась… глянула на мене спокійніше, але дихала важко… я побачив, що вона хоче говорити, хоче щось сказати… Руки знов напружились… вона хотіла підвестись, але не мала сили… Я почав заспокоювати її, нахилився над нею… тоді вона подивилась на мене довгим, сповненим муки поглядом. Її губи тихо ворухнулися… їй уже забракло голосу, і вона сказала ледь чутно: