Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Але… але… я ж вам казав… мене гнав амок, я не озирався ні праворуч, ні ліворуч. Я миттю зрозумів її – той погляд казав: «Не привертай уваги! Опануй себе!» Я знав, що вона… як би це сказати?… що вона вимагає від мене стриманості тут, у залі, повній людей… я розумів, що коли б я тепер пішов додому, то завтра вона напевне прийняла б мене, що вона тільки тут, тільки тут хоче позбутися моєї настирливості, яку можуть помітити присутні, що вона – і цілком слушно – боїться з мого боку якоїсь негарної вихватки… Бачите… я знав усе, я розумів наказ у її погляді, та що ж, коли… коли те, що на мене найшло, було сильніше від розуму: мені треба було з нею поговорити. Отож я непевною ходою підійшов до гурту, де вона стояла й розмовляла, і, хоч знав лише декого з присутніх, приєднався до них, охоплений одним непереможним бажанням: чути, як вона говорить. А проте я щоразу зіщулювався, мов побитий собака, коли її погляд холодно перебігав по мені, наче то був не я, а полотняна портьєра, до якої я прихилився, або повітря, яке злегенька ворушило ту портьєру. Проте я стояв і ждав хоч єдиного слова від неї, хоч якоїсь ознаки примирення, усе стояв, не зводячи з неї тупого погляду, німий, як пень, серед загальної розмови. Безумовно, всім уже впала в око моя безглузда поведінка, бо ніхто не озивався до мене жодним словом; і їй, мабуть, завдавала муки моя присутність.

Чи довго б я так простояв, не знаю… може, цілу вічність… я не здатен був скинути чари, що скували волю мою. Я був немов паралізований своєю шаленою впертістю… Та вона не витримала… враз обернулася до чоловіків напрочуд легко й невимушено, як завжди, і сказала:

– Я трохи стомлена… хочу сьогодні раніше лягти… На добраніч!

І ось вона вже пройшла повз мене, байдуже й холодно кивнувши головою… Я встиг ще помітити сувору зморшку в неї на чолі, а потім уже бачив лише її плечі, білі, горді, оголені плечі. Минула якась мить, поки я зрозумів, що вона йде… що я вже не побачу її, не поговорю з нею цього вечора, цього останнього вечора, коли ще можливий рятунок… і так я стояв, скам’янілий, на місці, аж доки зрозумів це… а тоді… тоді…

Але чекайте… чекайте… а то ви не зрозумієте, як безглуздо, як по-дурному я вчинив… Я повинен спершу змалювати залу, де все це відбувалося… То була велика зала урядового будинку, вся залита світлом і майже порожня… величезна зала. Пари пішли танцювати, чоловіки – грати в карти… тільки по кутках невеличкими гуртками стояли, розмовляючи, гості… отже, зала була порожня, кожний рух упадав у вічі під яскравим світлом люстр… І вона легкою, неквапливою ходою йшла через ту залу – тільки плечі її біліли над жовтою сукнею – і часом відповідала на поклони… Важко навіть розказати, як вона трималася. То був королівський спокій, гордий і прекрасний, який мене в ній так захоплював… Я… я залишився на місці, як уже сказав вам. Я був наче паралізований, аж поки зрозумів, що вона вже йде… а коли я зрозумів це, вона була вже в другому кінці зали, біля самих дверей… Тоді… о, мені й досі соромно згадувати про це… тоді щось ніби штовхнуло мене, і я побіг, чуєте – побіг… не пішов, а побіг за нею, гупаючи черевиками так, що аж луна пішла по залі… Я чув свій тупіт, помічав, як усі вражено дивилися на мене… я мало не згорів із сорому… ще біжучи, я усвідомив, який божевільний мій вчинок… але не міг… не міг зупинитися… В дверях я її наздогнав… Вона обернулась… її очі пронизали мене сірою крицею, ніздрі задрижали з гніву… я саме хотів щось промимрити… як вона… як вона… раптом засміялася… дзвінко, безжурно, щиро… і сказала голосно, щоб усі чули:

– Ох, докторе, аж тепер ви згадали про той рецепт моєму малому… оці мені вчені!..

Ті, що стояли поблизу, добродушно засміялися… я зрозумів, я був просто вражений: як же майстерно врятувала вона становище!.. Понишпоривши в гаманці, я видер з блокнота чистий аркушик, вона спокійно взяла його і… подякувавши мені холодною усмішкою… пішла. Спершу мені полегшало… я побачив, що вона вміло загладила те, що я наробив своїм божевіллям… що становище врятовано… але я зараз же збагнув, що для мене все вже втрачено, що ця жінка ненавидить мене за мою дурну гарячковість… ненавидить дужче, ніж смерть… я розумів, що тепер хоч би приходив під її двері й сотні разів, вона буде проганяти мене, як собаку.

Хитаючись, я йшов назад через залу й відчував, що люди дивляться на мене… в мене був, мабуть, дивний вигляд… Я пішов до буфету, випив одну за одною дві, три, чотири чарки коньяку… це мене врятувало від непритомності… мої нерви не витримували, вони були наче порвані… Потім я викрався надвір якимись бічними дверима, нишком, немов злочинець… Ні за які скарби на світі не перейшов би я ще раз ту залу, де стіни ще берегли відгомін її сміху… Я пішов… не знаю добре, куди, я пішов… по якихось шинках… і напився, напився, як той, хто хоче залити в собі всі почуття… але… але мені не вдалось одурманити себе… сміх той все лунав у мені, різкий і злісний… того проклятого сміху я не міг заглушити… Потім я ще блукав у гавані… револьвера я залишив у готелі, а то напевне був би застрелився. Я ні про що більше не думав і з одною цією гадкою пішов додому… з гадкою про ліву шухляду в комоді, де лежав мій револьвер… з єдиною цією гадкою.