Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

За всіма цими міркуваннями, приватними та громадськими, разом узятими, – мій батько бажав хоч би що там було запросити акушера, – моя мати не бажала цього ні за що. Батько просив і благав її відмовитися цього разу від своєї прерогативи в цьому питанні й дозволити йому зробити для неї вибір; – мати, навпаки, наполягала на своєму привілеї вирішувати це питання самостійно – і не приймати ні від кого допомоги, як тільки від старої повитухи. – Що тут було робити батьку? Він вичерпав усю свою дотепність; – умовляв її на всі лади; – приводив свої аргументи в найрізноманітнішому світлі; – обговорював із нею питання як християнин, – як язичник, – як чоловік, – як батько, – як патріот, – як людина. – Мати на все відповідала тільки як жінка; – адже позаяк вона не могла ховатися в цьому бою за такими різноманітними ролями, – бій був нерівний: – семеро проти одного. – Що тут було робити матері? – На щастя, вона отримала деяке підкріплення в цій боротьбі (інакше поза сумнівом була б переможена) з боку досади, що лежала в неї на серці; це-то й підтримало її та дало їй можливість із таким успіхом відстояти свої позиції в суперечці з батьком, – що обидві сторони заспівали Те Deum. [41] Те Deum (лат.) – «Тебе, Бога, хвалимо» – хвалебний гімн, що входить до християнського богослужіння, особливо широко – католицького. Словом, матері дозволено було запросити стару повитуху, – акушер же отримував дозвіл розпити в задній кімнаті пляшку вина з моїм батьком і дядьком Тобі Шенді, – за що йому належало заплатити п’ять гіней.

Закінчуючи цей розділ, я мушу зробити одне застереження моїм читачкам, – а саме: – нехай не визнають вони безумовно доведеним, на підставі двох-трьох слів, якими я випадково обмовився, – що я людина одружена. – Я згоден, що ніжне звернення моя мила, мила Дженні , – разом із деякими іншими розкиданими там і тут штрихами подружньої мудрості, цілком природно можуть збити з пантелику найнеупередженішого суддю на світі й схилити його до такого рішення. – Усе, чого я домагаюся в цій справі, мадам, так це суворої справедливості. Виявіть її й до мене, й до себе самої хоч би в тій мірі, – щоб не засуджувати мене заздалегідь і не складати про мене неправдивої думки, поки ви не матимете кращих доказів, аніж ті, які можуть бути нині подані проти мене. – Я зовсім не настільки марнославний чи безрозсудний, мадам, аби намагатися вселити вам думку, ніби моя мила, мила Дженні є моєю коханою; – ні, – це було б спотворенням мого істинного характеру за рахунок іншої крайності й створило б враження, ніби я користуюся свободою, на яку я, можливо, не можу претендувати. Я лише стверджую, що впродовж кількох томів ні вам, ні найпроникливішому розуму на світі ні за що не здогадатись, як справа йде насправді. – Немає нічого неможливого в тому, що моя мила, мила Дженні, незважаючи на всю ніжність цього звернення, доводиться мені дочкою. – Згадайте, – я народився у вісімнадцятому році. – Немає також нічого неприродного чи безглуздого в припущенні, що моя мила Дженні є моїм другом. – Другом! – Моїм другом. – Звичайно, мадам, дружба між двома статями може існувати й підтримуватися без… – Фі! Містер Шенді! – Без усякої іншої поживи, мадам, окрім того ніжного й солодкого почуття, яке завжди домішується до дружби між особами різної статі. Звольте, будь ласка, вивчити чисті й чутливі частини кращих французьких романів: – ви, напевно, будете вражені, мадам, коли побачите, як багато прикрашено там цнотливими виразами солодке почуття, про яке я маю честь говорити.

Я скоріше взявся б розв’язати важку геометричну задачу, ніж пояснити, яким чином джентльмен такого неабиякого розуму, як мій батько, – що знався, як, мабуть, уже помітив читач, на філософії та нею цікавився, – а також мудро міркував про політику – і аж ніяк не невіглас (як це виявиться далі) у мистецтві сперечатися, – міг забрати собі в голову думку, настільки чужу ходячим уявленням, – що боюсь, як би читач, коли я про неї повідомлю його, не шпурнув зараз же книгу геть, якщо він хоч трохи холеричного темпераменту; не розреготався від душі, якщо він сангвінік; – і не піддав її з першого ж погляду цілковитому осуду, як дику і фантастичну, якщо він людина серйозної та похмурої вдачі. Думка ця стосувалася вибору та наречення християнськими іменами, від яких, на його думку, залежало значно більше, ніж те здатні зрозуміти поверхові уми.

Думка його в цьому питанні зводилася до того, що хорошим або поганим іменам, як він висловлювався, властивий особливий магічний вплив, який вони неминуче роблять на наш характер і на нашу поведінку.