Михаил Коцюбинский - Тіні забутих предків. Новели [збірник]

Цілу осінь мішки носив на пароходи, а на зиму за збіржака [35] Візника. ( Прим. ред. ) став у хазяїна. Ніколи було, здається, думати про дівчину, а проте вирвуться згадки на волю й полинуть на село рідне до дівчини коханої… Надворі завірюха, сніг летить в очі, а я сиджу на санках – і ввижається мені вечір теплий з пахощами весняними, з хрущами, з вишняком, білим від цвіту рясного, а на перелазі сперлась Марія і грає до мене очима… Було аж жахнуся, як гукне хто на вулиці: «Звощик!», – а вітер із снігом так і шмагне в очі… Листів до неї не писав я, бо не знав, де вона служить. Від неї теж не мав звістки, бо сама не вміє, а другого прохать написати – соромно дівці… Ну, та байдуже, на весну побачимось. Склав я за зиму ще півсотні, і так ото в середохрестя подався додому… Іду я тими степами, тими ланами розлогими, що й торішньої провесни, а не чужі вони мені, не лякають, а мов осміхаються приязно… Тала вода дзюрчить по дорозі та пригадує, що казала Марія торік під фігурою, а я тільки осміхаюся на тую згадку… Хороше мені… весело мені… жайворонок немов весільної співає… І чого поспішавсь?.. Коби знаття… ба! коби знаття!.. Та хто ж його знав, що буде, як в пісні співають: «Кохалися, та не побралися, тільки серце жалю набралося…»

Свирид замовк.

А сонце вже сідало. Високо, високо під небом вечірнім пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком, що, мов відгомін далекого дощу, пронісся понад тихим Дунаєм. Небо над Галацом жевріло, як розпечене залізо; широка річка понялась на заході вогняною барвою, далі зарожевіла, засяла блакиттю, а там заблищала сизою барвою холодної криці… Вербовий гай на тім боці повивсь у темряву, почорнів, блакитні гори стали синіми та хорошими… По тихих водах Дунаю, мов лебідь, проплинув парохід і виразно виткнувся на палаючому обрію, як з чавуну вилитими чорними щоглами. Захвилювалась вода, мов жито від вітру, покотилась валами до берега, наблизилась – і вдарила з глухим стогоном в пісок, розбиваючись на тисячі білих крапельок… І знов усе стихло; тільки сполохана річка, гойдаючись в своїх берегах, мелодійним хлюпанням жалілась жовтому пісочкові на докучливих гостей…

Зачаровані подорожні сиділи й мовчали. Ось збігла на берег дівчина, прихапцем зачерпнула мідяними кухвами жовтої води і знов подалась на прикрий берег. Ось ставний мокан [36] Горець-чабан ( молд. ). ( Прим. ред. ) в своїй мальовничій білій одежі привів до води коня напувати. Кінь порскає, голосно втягує в себе воду і, напившись, чвалає назад, ліниво переступаючи з ноги на ногу. І знов усе тихо. Кордонна сторожа розклала на тім боці багаття; червоний відблиск від нього осяває нижні гіллячки чорних верб, додаючи ще більше принади чудовій картині наддунайського вечора…

– Дивись, – сполохав тишу хриплим голосом Лука, – вода таки піджива… мало не до ніг моїх дійшла, а де була, як ми купались!..

– Піджива… отак мої згадки підживають, як тая вода… – почав знов Свирид, мов чекав, щоб його торкнуто. – Як нині пам’ятаю, вже посутеніло, коли я вздрів своє село, повернувши з Бессарабії… І не радісно, а турботно забилось у мене серце, скоро побачив я дим з коминів у селі рідному… Що там? Як там? Де Марія моя? – турбуюсь водно. Іду вулицею, зустрічають мене, впізнають, розпитують, де пробував, чи щастило, а мене так і кортить розпитать про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувать… Подавсь я тою вулицею, де хата старих. У хаті світиться, каганець блимає… Я під вікно, та так і припав до його. Стара півмітки з скрині виймає, старий чобіт розглядає та копирсає шилом, а зять з жінкою про щось радяться біля печі… Марії нема. Може, пішла до дівчат… А може… я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки. Та ні, не так вона кохала мене, щоб, не дочекавшись, віддатися…

– Свириде, голубе мій… – перепинив п’яним голосом Лука, – подай мені баньку… Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю… А-а! таре бун джін. Це єдина потіха… всіх матульняків… і простих, і вельможних… Ну, кажи, кажи… слухаю…

– Входжу я до хати, – провадив далі Свирид, – привітався, забалакав. «Щось ви подались, тітко, – кажу до старої. – Чи всі у вас живі-здорові?» – питаюся… «Усі, хвалить Бога», – відказує… «А де ж Марія, – наважився я, – що її в хаті немає?..» Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема… умерла… утопилась… Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: «Де Марія?..» – то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані… «Де Марія? – кричу я. – Де ви поділи її? кажіть!» Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: «Що тобі, хлопче?» – питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: «Занапастили дитину нашу, занапастили… пішла в найми, як і людські діти… та недолюдок той, пан з Бобрика… звів її… й заподів кудись, що й путь її пропала…» Я вже не слухав далі… мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна… На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі… Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче… пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь… люто помщусь… на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, – швидкою ходою пішов я у Бобрик… Біжу… тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі… І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені… В Бобрику вже спали, ніде не світилось… Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого… Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги… Сиджу, схиливши голову на груди… і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те, що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке… Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі… І чогось жалко мені стало, тужно так, журно… Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого… Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом… у саме серце впекла… Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. «Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!» – думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось… І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги… Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: «Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого», – а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли… – «Нема, кажуть, поїхав десь…»