Михаил Коцюбинский - Тіні забутих предків. Новели [збірник]

– Чого я сумний, питаєш? – обізвався Свирид. – Так мені чогось журно нині… Змовились ми з тобою на Молдаву податись, пошукати долі за кордоном… Та ввижається мені, що не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не загубимо його й у плавнях, переховуючись… Скрізь нам, бурлакам, однаково… Чотири роки блукаю я по Бессарабії, гадаючи втекти від лиха, що залишив на Вкраїні, а ніяк не можу… Я від недолі – а вона за мною. Піду тихіше – біда мене нажене; піду швидше – сам біду дожену… Що з того, що я бурлакую, гірко працюючи? Що я маю з того?.. Свята голизна, та й годі!.. У других хоч родина є, втіха якась у житті, а сирота – мов те покотиполе, що вітер жене по степу, відірвавши від корінця… Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим – і заступили.

– Чудна ти людина, Свириде! – перехопив Лука. – Шукаєш щастя по всьому світу широкому, а воно тут, у цій баньці пикатенькій, на дні спочиває…

– Зазирав я туди аж на дно саме, а не знайшов своєї долі, не втопив там і лиха свого… Колись і я був щасливий, колись і до мене доля всміхалася… – казав Свирид наче до себе, підперши голову долонями. – Як тепер бачу я долю свою: стан гнучкий дівочий, очиці сині, аж чорні часом… за брови світ би віддав, коли б мій був, такі веселі та хороші… Ластівкою падала коло мене дівчина… А я не кохав її, ні… було, аж за серце мене ссе щось, як день не бачу… Хто його знає, чи в шавлії купано її змалечку, чи в любистку… Тільки грошей, мабуть, не кидано в купіль, бо такою вбогою зросла, як і я… Покохалися ми, – побрати б ся, одружити б ся, та ба! Не поставиш хати з лободи, як кажуть, а іншої немає… У приймаки пристав би – так родина велика, сини підростають, до старшої дочки зятя прийняли. Порадились ми з дівчиною, побідкались і стали на тому, що вона піде у найми, складе за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Бессарабію на зарібки… Щоб хоч хату було за що поставити та на таке-сяке господарство спромогтися… А там – як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію, так не хотілося, як живцем у яму… наче серце віщувало… Та не послухавсь, пішов. Так по Масниці, по пущенню, першого дня посту й вирушив. Ще ніколи не кидав я рідного села, уперше вибрався в такий світ далекий – тож на серці було неспокійно, лячно чогось, журно… Що там чекає в чужій стороні?.. З чим і як повертатиму?.. Пам’ятаю, поганий був ранок: туман наліг на землю, гемзило [34] Йшов дрібний дощ. ( Прим. ред. ) , ноги грузли в підмитому водою снігу, брудна вода стікала в долину… Погано було, як в мене на серці… Вийшов я на гору, став під фігурою і озирнувсь востаннє на село; туман лежав над селом ще густіший в долині, ніж на горі… Коли це з-за фігури щось так тихо: «Свириде!» – каже. Я аж жахнувся, затремтів весь… Озираюсь – аж то вона, Марія моя, з-за фігури сльози втирає…

– Оце добре! – перехопив Лука. – Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі – як за гріш маку!.. Ну, випиймо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

– Жалко мені стало її… дурне серце мов у лещатах стис хто, – казав далі Свирид, не звернувши уваги на тост за Марій. – Взяв я вмовляти її, взяв їй казати, як вірно кохаю її… «Бачиш, – обізвалась вона, – як той сніг водою понявся? Гляди ж, щоб і кохання твоє не стануло отак на чужій стороні, далеко від мене…» Наворожила, та не мені, а собі наворожила… Гей, та пішов я, брате мій, степами, та пішов ланами у той край, про який чував лиш від бувальців… Ідеш, ідеш – над головою небо, під ногами поле… А чиє воно, поле оте, – хто його знає… Чужина. І несеш у чужину ту свою долю сирітську, до якої всім байдуже, та ще силу молодую на пожиток жмикрутам-дукам… Став я в болгарина. На весну й на літо найнявся. Платня нічого, краща, ніж в наших сторонах, а робота така, як на доброго вола… Та дарма!.. Аби мене люди не шкодували, а я себе не пошкодую… Спершу за роботою нічого не помічав я… Гей та соб! соб та гей! – звісно, як наймит, від світання до смеркання в роботі… А далі, як звик уже, оговтався, розглянувся навкруги, і завелась у серці шашіль… Вийду на степ – ні, не наші степи… і точить шашіль… Гляну на людей – ні, не наші люди – і знов тая шашіль у серці ворушиться… Не так мені пташки щебечуть, не тої мені пісні вітер співає… Почав я банувати. А найгірше за Марією… Жалко мені стало за тими нічками тихими, що бачили женихання наше, що чули любу розмову… Жалко стало й за селом рідним, де я зріс, хоч не зазнав змалечку щастя. Хто його зна, що зі мною поробилося: тягне мене, мов гаком тягне в свою сторону; рветься серце назад, у село, бридка та навісна стає мені сторона чужа… І був би не витримав, був би кинув все та подавсь назад, коли б не Марія… Задля неї, задля власного щастя лишивсь я, наваживсь перемогти себе… І вона, згадав я, поневіряється десь, бідна, у наймах, і їй не з медом… Збігла мені отакечки весна, збігло й літо. Взяв я в хазяїна, як оден гріш, шістдесят карбованців і подався… не додому, а в Миколаїв, де, як раяли люди, можна знайти роботу на осінь й на зиму. Пішов я туди, бо що б почав з тими шістьма десятками?