Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

У нас на кораблі були дві кішки й собака.

Кішок я перевіз на берег іще на першому своєму плоті, а пес просто стрибнув у воду і поплив за мною. Протягом тривалих років він вірно служив мені та був добрим товаришем, дарував хвилини радості й замінював спілкування з людьми. Ми розуміли одне одного з напівпогляду, єдине, чого мені бракувало, так це те, що пес не міг розмовляти.

Я вирішив записувати все, що зі мною відбувалося, і всіляко заощаджував чорнила, хоча розумів, що з часом вони все одно закінчаться, а разом із ними настане край і моїм записам.

Час минав, і в мене не лишилося ниток, голки затупилися й зламались, одяг потріпався; попри великий запас різноманітних речей, мені багато чого не вистачало. У мене, наприклад, не було ні заступа, ні кирки; мені не було чим обробляти землю – а я розмірковував над тим, щоб зайнятися землеробством.

На те, щоб остаточно влаштуватися на острові, тримати в порядку мій склад і ще ґрунтовніше укріпити огорожу, знадобився майже рік. Найскладніша й найвиснажливіша робота полягала в тому, щоб нарубати в гаю грубезного суччя і молодих стовбурів, обтесати, розпилити, а потім дотягти до майданчика. Вбиваючи кілки огорожі, я спочатку використовував важке гілляччя, аж потім згадав, що в мене є залізна ломака, і порався набагато швидше. Проте особливо поспішати мені було нікуди. Покінчивши з частоколом і льохом та діставши надійний дах над головою, я почав частіше, ніж зазвичай, блукати островом, сподіваючись підстрелити якусь дичину. Саме тоді я й вирішив записувати в щоденник усе, що відбувалося зі мною…

Спочатку, ніби в бухгалтерській книзі, я перерахував усі негативні й позитивні боки свого нинішнього життя. Я неупереджено зіставив лихе й гарне, сумне й відрадне, погане й добре.

Я за примхою долі закинутий на незаселений острів, і в мене немає надії на порятунок.

Я відрізаний від світу, і мене мучить думка, чому це сталося саме зі мною.

Я позбавлений людського спілкування подібно до в’язня в одиночній камері та приречений на моральні страждання.

У мене мало одягу, незабаром він зноситься, і тоді мені не буде чим навіть прикрити своє тіло.

Я беззахисний перед нападом людей, звірів і перед усілякими природними лихами.

Мене нема кому втішити, мені ні з ким навіть поговорити.

Я не загинув, на відміну від моїх супутників, я – живий.

Той, хто врятував мене, єдиного з усіх, допоможе мені й у майбутньому.

Я не помер з голоду, знайшов у собі сили боротися й кинув виклик долі.

Я у відлюдному краю зі спекотним кліматом. Одяг мені потрібен, проте не настільки, наскільки його потребують у цивілізованому світі.

Мій острів виявився незаселеним, і я не бачив тут цілий рік жодного великого хижака й не пережив жодного лиха.

Це дуже гірко, але Господь створив диво, і я вдячно змирився зі своїм становищем.

Цей перший запис свідчив про те, що в кожній ситуації, хоч би в якій опинилася людина, є свої мінуси та плюси. Коли я збагнув, що допомоги чекати немає звідки, і припинив пильно вдивлятися в морську далечінь, життя з його щоденними клопотами й турботами цілком захопило мене. Я навіть почав знаходити в ньому приємності й маленькі радощі…

Мій намет уже був пристосований до проживання. Частокіл я закінчив, і тепер моє житло мало вигляд укріпленого форту. Із зовнішнього боку я насипав уздовж частоколу земельний вал заввишки два фути. Окрім того, я спорудив навіс із гілля, і моє подвір’ячко опинилося ніби під покрівлею, що захищала його від дощу. Оскільки речей у мене було безліч і вони захаращували намет, я вирішив поглибити печеру, де розташовувався мій льох. Окрім льоху мені була потрібна простора комора. Досвід я мав, отож працював легко, виносячи, як і раніше, вийняту землю назовні. Тепер я знав, що хижаків боятися не треба, і мені спало на думку прорити ще й підземний хід, який вів би за огорожу. Я здійснив задум, і в мене вийшла склепінчаста галерея, яка згодом не тільки була мені шляхом до намету, а й значно розширила мою комору. Я постійно користувався своїм потаємним ходом, повертаючись із полювання або з берега моря.

Коли з коморою та підземним ходом було закінчено, я взявся до виготовлення меблів, щонайперше столу і стільців, без яких я так і не звик обходитися. Я не міг ані пообідати як слід, ані зробити запис у щоденнику, ані відпочити, особливо якщо погода була вогка й дощова. Досі я ніколи в житті не столярував, та де подітися – за що тільки не візьмешся, якщо відчуваєш потребу в чомусь! Я вмів обчислювати, мав знаряддя, решта ж залежала від мого працелюбства й терплячості.