Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Ще нема навіть сьомої години, – проговорила вона, – отже, ми встигнемо відрахувати потрібне.

Деякий час вона сперечалася зі мною, аж раптом із верхівки пагорба почувся тихий свист. Цього нам обом вистачило через край.

– Я візьму лише те, що встигла відрахувати, – мовила мати підводячись.

– А я прихоплю ще й це для рівного рахунку, – додав я, забираючи згорток у цераті.

За мить ми вже бігли вниз сходами, полишивши свічку біля порожньої скрині, і вискочили надвір. Не можна було гаяти ані хвилинки. Туман швидко розвіявся, і місяць світив уже високо в небі. Лише в улоговині та біля дверей готелю висів тонкий імлистий серпанок, що приховував нашу втечу. На півдорозі до сусіднього села ми обов’язково мали втрапити в смугу місячного сяйва. До того ж десь вдалині вже чулися кроки. Ми озирнулися й побачили блимаюче світло, що швидко наближалося, – вочевидь, хтось із розбійників ніс ліхтар.

– Любий мій, – простогнала мати, – бери гроші й тікай. Мені зле!

«Нам обом кінець», – подумав я. О, як я тієї миті сипав прокльонами на боягузтво наших сусідів і з осудом згадував чесність і жадібність матері, її тодішню відчайдушність і теперішню слабкість.

На щастя, на шляху нам трапився місток. Я допоміг матері, що вже ледь трималася на ногах, спуститися до струмка.

Раптом вона знепритомніла і повисла в мене на руках. Не знаю, звідки в мене взялися сили, але мені вдалося затягти її (боюся, не надто ніжно) під місток, наскільки це можливо, бо він був дуже низеньким, і під ним можна було тільки проповзти. Тож ми так-сяк сховалися зовсім поряд з нашим готелем.

Моя цікавість виявилася сильнішою за страх, і я виповз з-під містка у виярок, де сховався за кущем дроку. Я добре бачив дорогу перед нашим будинком.

Тільки-но я вмостився у своєму пункті спостереження, як побачив, що вороги наближаються. Їх було семеро чи восьмеро, і вони йшли швидко, їхні кроки гучно відлунювали по дорозі. Попереду йшов чоловік із ліхтарем, а за ним троє в шеренгу, тримаючись за руки. Попри туман, я таки впізнав сліпого жебрака, що йшов посередині. І справді, за мить я виразно чув його голос.

– Ламайте двері! – загорлав він.

– Зараз, зараз! – відповіли разом кілька голосів.

Вони кинулися до будинку, а разом із ними і чоловік з ліхтарем. Я бачив, що вони зупинилися і про щось тихо перемовляються між собою, наче здивовані тим, що двері виявилися не замкнені. Сум’яття тривало недовго, і сліпий знов вже кидав навсібіч накази лунким та гучним голосом, у якому вчувалося нетерпіння й лють.

– Та заходьте вже! – заволав він, лютуючи через їхнє зволікання.

Четверо чи п’ятеро забігли в будинок, решта двоє лишилися на дорозі разом зі сліпим. За кілька хвилин почувся здивований зойк і чийсь голос гукнув зсередини:

– Біллі помер!

Сліпий вилаявся.

– Обшукайте його ви, нероби! – командував він. – Решта біжіть нагору і несіть скриню!

Я чув, як рипіли під їхніми важкими кроками сходинки наших старих сходів, і мені здавалося, що здригається увесь будинок. Знову почулися здивовані зойки. Вікно в кімнаті капітана розчахнулося, дзеленькнуло розбите скло, і з вікна у смугу місячного сяйва висунувся до пояса чоловік, гукаючи сліпому на дорозі:

– П’ю, тут вже встигли похазяйнувати до нас! Хтось відімкнув скриню і перерив її зверху донизу.

– А це на місці? – проревів П’ю.

– Гроші тут.

– До біса гроші! Я кажу про папери Флінта!

– Ми ніде їх не знайшли.

– Гей ви, там, унизу! Обшукайте Біллі, – знай загорлав сліпий.

Один з тих, хто лишився внизу біля тіла капітана, з’явився у дверях готелю і сказав:

– Біллі ми обшукали з ніг до голови, але нічого не знайшли.

– Це зробили власники готелю! Мабуть, той хлопчина! Хотів би я вирвати йому очі, – лютував сліпий П’ю. – Вони щойно були тут, це вони замкнулися на засув, коли я хотів був відчинити двері. Шукайте гарненько, хлопці, і ви їх знайдете.

– Авжеж, це вони! Вони навіть свічку тут не загасили! – сказав чолов’яга, що висунувся з вікна.

– Шукайте, шукайте їх гарненько! Переверніть увесь дім! – кричав П’ю, грюкаючи ціпком об землю.

У готелі зчинився ґвалт і стояв такий гармидер, що навіть по скелях пішла луна. Гупали кроки, грюкали двері, падали меблі. Нарешті розбійники один за одним вийшли надвір і повідомили, що нічого не знайшли.

Здаля почувся свист, той самий, який так налякав мене і мою матір, коли ми рахували капітанові гроші. Свист пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий подавав сигнал своїм поплічникам, але тепер я здогадався, що це був сигнал із боку сільця, який попереджав розбійників про наближення небезпеки.