Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього.
– Ервика! – раптом скрикнув Кук.
– Еврика! – поправила я його.
Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся й змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до «ервики», його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його:
– Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
– Так, я вам хотів щось сказати, – ледве чутно промовив Кук. – От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались?
– Коли це я на вас розгнівалась? – здивовано спитала я.
– Тоді ж ото, як з «місця в кар’єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу покомпреметувати (він так і сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсім напрасно: Боже спаси, – і вдумках не було!
– В чому справа? – занервувалась я.
– Ви, може, подумали, – сказав Кук, – що я насмішки строю над вами (він так і сказав «насмішки строю»): мовляв, не беруть її – от і не виходить заміж!
Я зареготала. І справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені!
– А може, ви мене візьмете за дружину? – іронічно запитала я.
Діловод зам’явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину.
– Не турбуйтеся, товаришу Кук, – сказала я. – То просто жарт, я не думаю виходити заміж.
Діловод одразу ж прояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім’ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити.
Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжно. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина.
– Так що, ви це правду говорите? – сказав він тремтячим голосом і змовк.
– Істинну правду! – сказала я.
Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала, для чого, – він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зітхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль, і я кинула:
– А може, зараз підемо в кущі?
Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився.
– От тільки я думаю, – сказав він, – скільки тепер аборт коштує?
– А вам це для чого? – спитала я.
Кук знову зам’явся… – Тоді я зрозуміла його й кинула:
– Я з вас на аборт нічого не буду вимагати.
Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук – цей діловод із мавпячою фізіономією.
Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась.
– А знаєте що, – сказала я. – Аборта я не думаю робити!
– Як так? – зупинився й Кук.
– Дуже просто: я хочу народити дитину.
Діловод зам’явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед сoitus’oм йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне.
– Ви, мабуть, говорите про аліменти? – хутко зрозумів він.
– Так, я говорю про аліменти.
Тоді Кук свиснув і сказав розв’язно, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я його з усього розмаху вдарила по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила!» – метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді я похилилася на дерево й ледве чутно промовила:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу