Николай Хвылевой - Санаторійна зона

Але Хлоні близько не було.

На шосе маячив фаетон і віддалявся до города. В нім, очевидно, виїжджав один із хворих. Санаторій з кожним днем все більш і більш вилюднявся. – «І буду я самотнім серед степу без людей», – згадав анарх фразу із свого листа до сестри. І тоді ж почув далекий клекіт. Над рікою пролітали гуси. Далекий клекіт стояв у бірюзових просторах і був неясний і смутний. І ті загоризонтні межі, що до них поспішало пернате царство по заокеанській лінії, мовчазно стояли на неосяжних гонах. З невідомих перевалів легкий вітер приносив тривожний запах пожарища.

Коли анарх підходив до конюшні, він уже знав: перед ним мусить зараз вирости Карно. І так: Карно виріс. Анарх зупинився. З момент постояли мовчки. Нарешті анарх спитав:

– Чого вам?

– Я хочу вам тиснути руку! – сказав Карно.

– Мою руку? – спитав здивовано анарх.

– Да, вашу руку!.. Це ж ви, здається, зробили сьогодні такий шляхетний поступок?

– Який це поступок? – не зрозумів анарх.

– А як же! Я про кепі говорю! Це ж Дон Квізадо ще раз повоював з вітряками.

Анарх круто повернувся і хотів був одійти від метранпажа. Але той взяв його за руку:

– Почекайте!

– Ну?

– Я хочу тиснути вашу руку. – І Карно знову саркастично усміхнувся. Анархові зашуміло в голові. Він ледве стримав себе, щоб не кинутись на Карно. Але в ту ж хвилину йому знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара – і тільки. Анарх таємно усміхнувся і озирнувся навкруги. Набачивши колоду, він сів на ній і сказав, даючи місце для Карно:

– Прошу!

– Що таке? – в свою чергу не зрозумів метранпаж.

– Прошу сісти! Хочу поговорити з вами!

– Ви хочете говорити зі мною?

– Я хочу говорити з вами! – чітко сказав анарх.

Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо.

Збоку рипів підрізаний ясен. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, нібито санаторій зовсім спорожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь заводить їх у свій безвихідний тупик.

На конторськім плацу іржали коні, і десь тарахкотіла підвода.

Карно деякий час постояв напроти анарха і несподівано сів біля нього на колоді.

– Слухаю! – сказав він.

– Слухайте! – знову усміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому прийшла мисль, що перед ним безплотна істота. І навіть живе тіло Карно, яке він почув крізь матерію, не запевнило остаточно анарха.

– Ну? – знову кинув метранпаж.

– Не ну, а от що, друже! – почав фамільярно анарх. – Як ви гадаєте: про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Не знаю!

– А може, знаєте?

– Може, знаю, – спокійно сказав Карно.

– Ну, без жартів, – суворо кинув анарх. – Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Вам це дуже потрібно знати?

– Дуже!

– А коли дуже, – і Карно знову саркастично усміхнувся, – то я вам скажу: очевидно, про лист.

– От! – зрадів анарх і з полегкістю зітхнув, нібито боявся, що Карно цього не скаже.

– Ну, а далі що? – спокійно спитав метранпаж.

– Далі особливого нічого. Я, гадаю, що ви й тепер не відмовитесь од своєї анонімки.

– Не одмовляюсь! – сказав Карно. – І більше того: не одмовляюсь і од тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.

– От, я так і думав! – зрадів анарх. – Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.

– А чому ж мовчали? – в свою чергу спитав метранпаж.

– Чому я мовчав? – і анарх задумався, наче прислухався до одноманітного тихого шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка. Потім він повернув голову і подивився на скрипучий підрізаний ясен.

– Так! Чого ж ви мовчали? – ще раз спитав Карно.

Але анарх вже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком. Кожна нотка голосу Карно звучала вже гаркавим сарказмом, всесильним, майже безсмертним.

– Тому що треба мовчати! – ледве вимовив анарх. – Пустіть мене, я піду, – тихо додав він.

– Я вас не держу! – усміхнувся Карно і підвівся з колоди.

Тоді анарх насунув на чоло капелюха і мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку і уперто на протязі кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла в стіні.

Листяні симфонії чергувались з дрібними дощами. Йшла глуха пора. За конторським плацом стукала молотарка, і відтіля долітав запах молодих снопів. В прозорі дні золотий потоп поширював свої володіння і заполоняв кожний глухий закуток. Але коли приходили сірі дні з дрібними дощами, тоді чути було тільки печальні мотиви ринв. Тоді сиротливо виглядала оаза закинутого города. День неохоче появлявся на санаторійній зоні, зате зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало, прокидалась електрична станція і одбивала свої глухі удари. Йшли тумани, і в них іноді пропадали не тільки осінні далі, але й експериментальна ферма.