Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Гу-у!..

…Сказав товариш Огре:

– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.

Сказала Льоля:

– Води в графині нема. Хай набере з крана.

Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п’єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

…А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель.

І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції.

Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік.

Із щоденника хворої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо у невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісті. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов вся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім, сестру Катрю і Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно , але він не тільки для анарха, – і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою і фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазі : санаторійна зона – не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальності.

……………………………………………………………………………

Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з благородного інституту, як вона каже, любила колись кадриль, і басить: «Пулжалуста! Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціально для здоров’я». А втім, у неї папіроси спеціально для здоров’я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. «Так що, шановна пані, – підходить до неї якийсь хворий: – ви мені вчора дали тухлі яйця». Женщина з благородного інституту здивовано дивиться: «Хм!.. Йому ж всередину не залєзіш!» – Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку і прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кишені гроші… – І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана пуговка. Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні майже всі. «Ваш чоловік ревнивий?» – питає хтось когось. «Ну да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюється друга. «Та думаю сказати, що ви з (ім’ярек) крутите пуговку», – каже спокійно перша. «Я? Кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?» – «Ні!» – «І це серйозно?» – «Так!» Тоді друга раптом міняє тон: «Голубонько! Ну що ви робите? Він же у мене зовсім «іздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’є. Ну, голубонько (обіймає), невже мені так і не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?» – «Ну… ладно… ну… ходила… ну… в ліс… ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нічого! – знову спокійно каже перша. – Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім’ярек) у ліс». – «Що ви кажете? – і на обличчі другої жах. – Та ви ж його цим уб’єте!» – «Ну, ладно! – сміється перша. – Я не скажу. Але – умова: не підходьте до (ім’ярек) після цієї лежанки… Добре?» – «Будь ласка! на чорта він мені здався?» – і друга пильнує зробити найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся і шипить крізь зуби: «Ну й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!»…Але перша вже з (ім’ярек). – Але річ не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із города. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарослі. Оповідають, що до нього підійшла – наче з землі виросла – фігура, очевидно, другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому всі певні) з півгодини. Потім фігура зникла в бур’янах. «Наш метранпаж, – сміявся хтось, – пахне «нат-пінкертоном». – «Да! Мабуть, каналья!» – кидав другий. А втім, не всі ж і цікавляться Карно. Дехто просто гадає, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між іншим, єсть іще інтереси. Принаймні саме тут і було чути, як один із хворих, розмахнувшись картою, кричав: «Віст!» – «Дозвольте! – зупиняв його другий. – Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти». – «Це ж коли?» – «А зараз!» – «І ви це смієте мені говорити?» – «А що ж… неправда?» – «Тоді ви – нахал!» – «Я – як?» Розгорявся скандал. Але підлітали і мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за «66». Розводили і питали: «Ну тепер гніву нема?» – «Нема!» – «А у вас нема?» – «Нема!» – «Тоді подайте руки!» – Але рук не подавали. – «Я не подаю принципово: негігієнічно!» – Тоді говорили, що гігієна спеціально для Німеччини, а нам на неї плювать! – «В данім разі плюють сіверяне, тільки не ми». – Тоді вияснялося, що «ми» орієнтуємось на закордон, бо там (sic!) Вишиваний… [33] [xxxiii] Вишиваний Василь (справжн. Габсбург-Льотрінген Вільгельм; 1895–1948) – австрійський принц. У 1918 р. очолював загони Українських січових стрільців, які у складі австро-угорських військ воювали проти Росії. У період Директорії – полковник Січових стрільців, був у військовому міністерстві петлюрівців. Автор збірки поезій «Минають дні» (українською мовою). Заарештований 1948 р. сталінськими агентами у Відні. Після тривалих допитів помер 18 серпня 1948 р. в Лук’янівській лікарні Києва. А потім знову йшли балачки про те, інше. А потім відходив сірий санаторійний будень.