Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Здається, ні! – сказала Марфа Галактіонівна.

Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.

– А все-таки подивимось! – сказав він. – Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якусь.

Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він недовго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.

– В чому справа? – сказав Іван Іванович і зблід.

– Що ти там найшов, Жане? – спитала Марфа Галактіонівна.

Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.

– Як ти гадаєш, – спитав Іван Іванович, – що це значить?

– Не розумію! – розвела руками Марфа Галактіонівна.

– Чи не підсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?

Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:

– Все можливо… – сказала вона. – Я знаю: у тебе багато ворогів.

– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Іван Іванович. – У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?

– Я не хотіла тебе турбувати! – зітхнула Марфа Галактіонівна. – Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

– Хто ж ці вороги? – знову скрикнув Іван Іванович.

– Я не знаю! – зітхнула Марфа Галактіонівна. – Як я їх можу знати, коли вони таємні?

Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.

……………………………………………………………………………

Проте він і мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг.

Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.

– Ну, так що ж робити? – спитав Іван Іванович підстреленим голосом.

– Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити – і квит! – сказала Марфа Галактіонівна.

– Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що, як спитають, де я її дів?… Може, однести її Семену Яковичу?

– І це не діло! – сказала Марфа Галактіонівна. – Знову ж таки спитають, де ти її взяв.

– Боже мій! – простогнав мій герой. – Що мені робити!

Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячив на столі і розгадки не видно було.

Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.

– Я вже знаю! – скрикнула вона. – Це непорозуміння!

– Що ти хочеш сказати? – з полегшенням зітхнув Іван Іванович.

– Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?

Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.

– Здається, – сказав він, – здається, на портфелі Семена Яковича.

– Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.

– Як так випадково? – не зрозумів Іван Іванович.

– А так! Я пам’ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її… та уже не в свій портфель, а випадково – в твій!

– Геніальна ідея! – скрикнув Іван Іванович. – Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тільки як його спитати?

– Ну, це просто, – сказала Марфа Галактіонівна. – Іди зараз до телефону і поцікався, чи не загубив він чогось із свого портфеля.

Мій герой схопивсь зі свого стільця й побіг до кабінету. Чути було, як він нервово взяв рурку і чітко сказав:

– Сорок ноль два… Не вільно?… Фу!.. Чорт!..

Чути було, як він знову сказав: «4002», але знову було не вільно. І так до трьох разів. На четвертий раз Івана Івановича сполучили з Семеном Яковичем, а за дві хвилини мій герой вже вскочив до їдальні.

– Ти не помилилась! – скрикнув він і схопив в свої обійми свою симпатичну й догадливу дружину. – Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мій портфель!

Марфа Галактіонівна надзвичайно раділа такому щасливому кінцю і запропонувала навіть Івану Івановичу повечеряти з вірменською.