Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Невже і ти вже почав сумніватися? – говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в другу кімнату: чи не зайшов хто?

– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мій герой: – За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумію цих… як би їх назвати… бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Армію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профінтерн єсть? Єсть!..

Іван Іванович на момент зупиняється, виймає з кишені білосніжну хустку і протирає нею свої рогові окуляри.

– Але візьми далі! – каже він. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?… Буквально нічого не розумію!

Марфа Галактіонівна поправляє декольте і хитренько примружує свої розумні очі.

– Чого їм треба?… – каже вона. – Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!

– Припустім… припустім! – раптом ще більше починає нервуватись Іван Іванович, і його баритональний бас дістає дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партії, то… вождям (мій герой робить тут знак величезного наголосу), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже мені характер: стань переді мною на коліна, проси мене, що хочеш роби зі мною, а я все-таки… не можу!

Іван Іванович бігає по кімнаті, розмахує руками і уперто дивиться на одну крапку на підлозі. І здається, що ця крапка не хто інший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоїть на колінах і просить милості в Івана Івановича.

– Ну добре! – говорить Марфа Галактіонівна. – Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.

Але Іван Іванович не вгомоняється. Він іде до вікна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс і, мало не переходячи в стан трансу, говорить:

– Серце?… Що мені серце, коли справа йде про інтереси пролетаріату? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не вискакую на партзібраннях та в газетках з красивими словами. Але дозволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло… Ти думаєш, мені мало накипіло?… Ого!

Тут Іван Іванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: він сідає на канапу і просить води.

– Ах Боже мій! – кидає схвильованим голосом Марфа Галактіонівна і біжить до графина. – Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лікарем?… Знову прокляті дискусійщики!

– Не треба, голубонько! Не треба!.. – і Іван Іванович заплющує очі. – Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер і таку більшовицько-витриману натуру. Але що робити: не можу я спокійно реагувати на партійне виродження.

Потім мій симпатичний герой іде до свого кабінету. Товаришка Галакта підходить до вікна і дивиться на свою зміну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби.

– Vous aimez les fleurs, [62]мадемуазель Люсі? – питає Марфа Галактіонівна.

– Comment donс, madame! [63]– каже мадемуазель Люсі.

Тоді хтось стукає в двері, і в кімнату йде Методій Кирилович – колега Івана Івановича. Методій Кирилович- як мишка: очі бігають, руки бігають і вся істота бігає. Товаришка Галакта каже, що їй Методій Кирилович подобається, особливо своїми хитренько-підкинутими бровами та розумною головою.

– Тихше, – говорить Марфа Галактіонівна. – Жан зараз страшенно розтривожив себе, і треба дати йому відпочинок. Хай ще полежить в кабінеті.

Методій Кирилович цілує хазяйці руку і інформує, що він забіг на кілька хвилин. Потім вони сідають на канапу і ведуть розмови на тему полового питання.

– Нічого не зробиш! – заплющивши очі, кидає Марфа Галактіонівна і зітхає. – Для народа ми вже по суті, так би мовити, в принципі, розв’язали цю прокляту проблему, і в цьому сенсі буржуазна наука мусить капітулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такі виключні індивідуальності, що для них полове питання й досі являється загадкою.

– Ви, звичайно, маєте себе на увазі? – мило посміхається своєю хитренькою бровою Методій Кирилович і зовсім не нарочито, а випадково, майже позасвідомо, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї співбесідниці.

– Я не люблю брехати! – знову зітхає Марфа Галактіонівна. – І скажу я одверто, без всяких міщанських забобонів: іноді мені так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в’являєте!