Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Прополоскавши горло кількома чарками, містер Сайкс зволив глянути на хлопців милостивим поглядом; це їх підбадьорило, і вони розповіли про свою халепу з Олівером настільки правдиво і саме в такому освітленні, як те Проноза вважав за найбезпечніше на дану хвилю.

– Боюся я, щоб він своїм язиком нам лиха не накоїв, – мовив Феджін.

– Еге, еге, от тоді-то тобі жаба й цицьки дасть, Феджіне, – злорадно всміхнувся Сайкс.

– І боюся я ще, мій голубе, – провадив старий, немов не помічаючи останніх слів свого гостя й пильно вдивляючись йому в вічі, – боюся я, що коли нас застукають, то будуть і комусь іншому непереливки, і буде комусь, може, ще значно гірше, аніж мені.

Сайкс здригнувсь і круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втупив байдужий погляд у протилежну стінку.

Вони замовкли. Всі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку свої губи, здавалося, обмірковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного пана чи пані на вулиці.

– Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося… – мовив нарешті містер Сайкс, але вже значно тихіше, ніж дотепер. Феджін хитнув головою.

– Якщо він не виказав на нас і не викрутився, то нема чого боятися, аж поки він не вийде на волю, – провадив Сайкс, – а тоді доведеться накинути на нього оком: пускати його на всі чотири вітри не можна, ні, ні, ні!

Феджін знову хитнув головою.

Ця тактика була, безперечно, найкраща, але на перешкоді їй стояла одна притичина: Проноза, Чарлі, Феджін і містер Вільям Сайкс усі як один гидували поліцією і ні за що в світі не наблизилися б до неї з доброї волі.

Скільки часу сиділи б вони в такій досить неприємній нерішучості, мовчки дивлячись одне на одного, – невідомо; проте над цим нам нема чого й міркувати, бо незабаром двері відчинилися, і до кімнати завітали дві молоді леді, що їх Олівер уже тут колись бачив; отже розмова поточилася далі сама собою.

– Так його! Чудесно! – радісно скрикнув старий. – Піде Бетсі! Ти ж підеш, голубонько?

– Куди це? – здивувалася та.

– Та тільки до поліції, квітонько, – улесливо відповів старий.

Треба сказати, що шановна панна категорично не відмовилася від цього, але висловила тільки цілком серйозне й глибоке побажання, щоб її «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицію. (Ця тонка і ввічлива відповідь свідчила, безперечно, про те, що міс Бетсі мала природний такт, який не дозволяє нам засмучувати наших ближніх рішучою відмовою.)

Старий зробив кислу міну й відвернувся від цієї панни в жовтих папільйотках (досить пишно, щоб не сказати розкішно, вдягненої в червону сукню й зелені черевички) до її товаришки.

– Нансі, моя крихітко, а що ти нам на це скажеш? – солодким голоском спитав він її.

– Нема дурних, не підлабузнюйся, Феджіне, – відповіла Нансі.

– Що це значить? – глянув на неї сердито містер Сайкс.

– Те саме, що я кажу, – спокійно відповіла вона.

– Тобі йти найбезпечніше, про тебе тут ніхто нічого не знає, – доводив Сайкс.

– Та я й не хочу, щоб знали, тому й не піду, Біллі, – так само спокійно відповіла Нансі.

– Вона піде, Феджіне, – сказав Сайкс.

– Вона не піде, Феджіне, – заперечила Нансі.

– Феджіне, вона піде.

Містер Сайкс мав рацію. Лайкою, погрозами та різними обіцянками вони таки переконали дівчину зважитися на цей крок.

А втім, у неї не було таких важливих причин боятися поліції, як у її милої приятельки, бо ж вона тільки нещодавно переїхала сюди, в околицю Філд-Лена, з трохи далекого, але дуже елегантного передмістя Реткліффа, й тому могла бути цілком спокійна, що не здибає тут когось із своїх численних старих знайомих.

Отже, міс Нансі пов’язала білий чистий фартушок, підтикала папільйотки під криси солом’яного капелюшка (ці туалетні речі, звичайно, дістав їй зі своїх невичерпних запасів Феджін) і приготувалася виступити на розвідку.

– Постривай ще хвилинку, голубонько, – спинив її Феджін, подаючи їй кошика, – ти його понесеш у руці, – так воно пристойніше виглядає, моя ясочко.

– А в другій руці хай несе ключа, Феджіне, це ще краще: огрядна господиня, та й годі, – порадив Сайкс.

– Так, так, голубе, – приказував старий, вішаючи великого дверного ключа Нансі на руку. – Ось так, так, – чудесно, моя душко, – радісно потирав він руки.

– О, мій братику, мій бідний, маленький, безвинний братику! – заголосила Нансі, обливаючись гіркими слізьми й з відчаєм трясучи в руках кошика й ключа. – Що сталося з ним, що з ним сталося! Куди вони його поділи! О, на бога, панове, скажіть, скажіть мені, де мій соколик, де мій братик рідний?