Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Чи ти нарешті заговориш? – кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого вбрання.

– Піймали хорти, і край, – та годі-бо, пустіть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув із свого просторого сурдута так, що той залишився в руках старого. Він підскочив до стола, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б уже не до смішків. А дідусь з несподіваною для своїх років жвавістю шарахнувся як ошпарений від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову свого супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.

– Чи ви тут подуріли, чи що? – прогримів раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча здійнялася? Ет, к бісовому батьку вас усіх, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди! – Це говорив дебелий кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пістрява пляма – очевидячки, від свіжого удару.

– Сюди, чуєш?! – гукнув симпатичний кайданник.

Білий кудлатий пес з розквашеною мордою бочком проліз через двері.

– Чого спинився?! – гукнув на нього хазяїн. – Мабуть, зазнавсь, я вже тобі не пара? Ну, лягай.

З цими словами він так штурхонув пса ногою, що той відлетів сторчака в протилежний кінець кімнати (але видно було, що це йому не первина, бо він, не писнувши, зібгався в кутку клубочком і, кліпаючи своїми підсліпуватими закислими очима, почав пильно і спокійно, мов нічого не сталося, розглядати кімнату).

– Чого це ти тут розперезавсь, старе опудало? Чого хлопцям в очі в’їдаєшся, жмикруте, скнаро ти несита? – гримав далі гість, розвалившись на стільці. – Дивуюсь, як це вони тебе досі не уколошкали? Як на мене, то я б не стерпів. Якби я був одним з твоїх небораків, я був би тебе вже давно ґиґнув; шкода тільки, що твого падла ніхто не купить, на якого біса ти кому здався? Хіба щоб посадити потім у скляну банку й показувати тебе як красеня, як чудо-диво, чудасію – тільки, мабуть, таких здорових банок не продають.

– Тс-тс, містере Сайкс, – відповів, тремтячи з голови до п’ят, старий, – не говоріть так голосно.

– Но-но, без «містерів» і «серів», – кинув йому чолов’яга, – знаю вже, як почнеш хвостом крутити, то вже, мабуть, камінь за пазухою готуєш. Чого коробишся – ім’я ж моє знаєш. Як стукне час, я його не ославлю – не журись!

– Та годі вже, годі, Біллі, ти щось сьогодні з лівої ноги встав, – заспокоював його старий з приниженою підлесливістю.

– Може, й встав, – відповів Сайкс, – тільки я думаю, що й ти не при собі. А може, тобі начхати й на те, що казаном можна проламати черепа так само, як коли ти розляпуєш язиком про…

– Чи ти здурів? – скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс нічого не відповів, тільки зробив такий жест, ніби зашморгує вузол під лівим вухом, а голову звісив на праве плече; пантоміму цю старий, здається, второпав краще слів. Після цієї короткої прелюдії гість попрохав чарку горілки на злодійському жаргоні, яким була взагалі пересипана вся його розмова, але якого не варто тут наводити, бо читач все одно нічого не зрозуміє.

– Тільки не здумай всипати туди отрути! – гукнув містер Сайкс, кладучи на стіл капелюха. Він жартував, але якби побачив, як хижо глянув, як хижо закусив свої сині губи Феджін, обернувшись до шафи, він переконався б, що засторога ця не зайва, бо, здається, в очах господаря таки промайнуло бажання поправити хибу винокура і трохи зміцнити настоянку.