Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Так, і на мою думку, вони теж досить гарні, – відповів сторож, гордо спускаючи свій зір на великі мідні ґудзики, що виблискували на його сурдуті. – На них та сама відзнака, що й на парафіяльній печатці: добрий самарянин допомагає нещасному ограбованому подорожньому. Рада вшанувала мене ними першого дня Нового року, щоб ви знали, містере Соуерберрі. Як зараз пам’ятаю, я начепив їх уперше саме на судовий допит з приводу того безробітного, що помер серед ночі під дверима притулку.

– Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних ще виніс вирок: смерть через холод і брак мінімальних життєвих вигод – чи не так?

Містер Бембль хитнув головою.

– І вони ще, здається, навмисно підкреслили в одному уступі вироку, що якби куратор бідних ужив своєчасно певних заходів, то…

– Ет, казна-що говорите, містере Соуерберрі, – не дав йому скінчити сторож. – Якби Рада звертала увагу на всі теревені безглуздих присяжних, то мала б чимало роботи.

– Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.

– Присяжні, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припікало), – присяжні – це неантилегентні паскудні неуки.

– Еге, всі вони одним миром мазані, – згодився трунар.

– У них у головах ось скільки тієї хвілософії та політичної економії, – з презирством чвиркнув сторож.

– Ось стілечки, – підтакнув трунар.

– Я їх ненавиджу! – скрикнув сторож і весь аж зашарівся.

– І я теж, – підтакнув трунар.

– Хотів би я дуже, щоб хтось із цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижні дістався до притулку; від нашого режиму вся дурість незабаром з голови вивітрилась би.

– Ще б пак не вивітритись, – згодився трунар, улесливо всміхаючись, щоб утишити гнів обуреного парафіяльного урядовця.

Містер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер піт, що рясно виступив йому на чоло від гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:

– Ну а як же з хлопцем?

– О! – відповів трунар. – Хто-хто, а ви ж, містере Бембль, мусите знати, скільки грошей я докладаю на бідних.

– Гм! – буркнув містер Бембль. – То що ж?

– То, значить, я собі міркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й від них вимагати якомога більше; тому цього хлопця до себе я хочу взяти.

Утішений містер Бембль схопив трунаря під руку й потяг його до притулку. Містер Соуерберрі потишкувався з Радою в кімнаті засідань, і за п’ять хвилин було вирішено, що Олівер переходить до нього того ж вечора «на спробу»; стосовно парафіяльних вихованців ці слова мали означати, що коли хазяїн переконається, що з хлопця можна видушити багато зиску, не затрачаючи на нього забагато харчів, то він дістає його в свої руки на довгі, довгі роки й може з ним робити, що йому заманеться.

Того ж вечора Олівера привели перед «панів добродіїв» і повідомили його, що він піде негайно за учня до трунаря, і пригрозили, що коли він забере собі в голову нарікати на це або повернеться назад до притулку, то його негайно відішлють у море, де він утопиться або дістане ломом по черепу. Але хлопчик поставився цілком байдуже до всіх цих перспектив, і всі члени Ради одноголосно назвали його зачерствілим негідником і наказали містерові Бемблю негайно відвести його куди слід.

Хоча цілком природно, що кому ж, як не Раді, було обурюватися такою нечутливістю людської душі, – на цей раз вона помилилася: насправді річ була не в тому; чутливості Оліверові не бракувало, навпаки, він був занадто чутливий (і навіть ризикував обернутися на затурканого, загрубілого блазня від усього того лиха, що зазнав за молодих літ); він мовчки прослухав новину про своє нове призначення, немов би це не до нього й говорилося, і тільки нижче насунув на очі кашкета, мовчки узяв свій легкий багаж – невеличкий пакунок, загорнутий в коричневу бібулу, причепився до рукава містера Бембля і мовчки пішов за велебним служником парафії на нові муки й злигодні.

Якийсь час містер Бембль тягнув Олівера за собою й не розмовляв, бо виступав він дуже рівно і мав звичку нести голову дуже високо. Дмухав холодний вітер, і Олівер безпорадно плутався в полах його сурдута, що розліталися в різні боки, виставляючи дуже ефектно напоказ його жилет з вилогами та темні плисові штани. Дійшовши до самої майстерні трунаря, містер Бембль зволив глянути вниз на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму стані з’явиться він перед очі свого нового пана й господаря.