Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Так оце ви, значиться, мені хлопця не віддаєте? – спитав він востаннє, вже біля самих дверей.

– Так, – відказав містер Лімбкінс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.

Обличчя містера Гемфілда враз засяяло, і він швидким кроком наблизився до столу.

– Ну а скільки ж ви даєте, джентльмени? – жваво спитав він. – Та ну-бо, не жалуйте зайвої копійки бідному чоловікові. Скільки даєте?

– На мою думку, три фунти десять шилінгів, цілком досить, – відповів містер Лімбкінс.

– Десять шилінгів перехопили, – зауважив пан у білому жилеті.

– Та ну-бо, джентльмени, – напосідав Гемфілд, – скажіть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, і ви його здихаєтесь на віки вічні!

– Три фунти десять шилінгів, – твердо повторив містер Лімбкінс.

– Та ну-бо! Ні по-моєму, ні по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфілд. – Три п’ятнадцять.

– Дурниці! – мовив пан у білому жилеті. – Та він і без грошей як знахідка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловіче! Для вас це не хлопець, а золото. Час від часу він конче потребує палки, ну а харчі вам теж багато не коштуватимуть, бо він зроду-віку не бував ще ситий. Ха-ха-ха!

Містер Гемфілд глянув з-під лоба на джентльменів і, помітивши на їх обличчях ухмілку, усміхнувся й собі.

Торгу добили й наказали містерові Бемблю удатися з хлопцем пополудні до магістрату, щоб затвердити контракт.

Малого Олівера, на превелике його диво, було звільнено від ув’язнення, і він одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг він управитися з цією незвичайною для себе зміною туалету, як містер Бембль власними своїми руками приніс йому миску каші зі святковим десертом – чотирма з половиною лотами хліба. З цього дивного дива Олівер гірко заплакав, цілком природно гадаючи, що Рада, очевидно, поклала вбити його для якогось загального добра, бо інакше не почала б годувати його, мов на заріз.

– Не три очей, Олівере, ач які червоні! Їж свою кашу і будь вдячний, – урочисто мовив містер Бембль так, щоб кожне слово врізалося хлопцеві в пам’ять. – Тебе віддають у науку, Олівере.

– В науку, сер? – тремтячи озвався Олівер.

– Так, – відповів містер Бембль. – Добрі, милостиві пани добродії, що заступають тобі, Олівере, батька й матір, яких у тебе нема, дадуть тобі освіту, наставлять тебе на життєву путь і виведуть тебе в люди – дарма, що це коштує парафії аж три фунти десять шилінгів! Три фунти, десять, Олівере! Сімдесят шилінгів – вісімсот сорок пенсів – це все для якогось байстрюка, сироти безрідного, якого ніхто не любить.

Містер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух після своєї довгої суворої рацеї, і побачив, що по щоках бідної дитини котяться ревні сльози.

– Ну годі, годі, Олівере, – сказав уже не так урочисто містер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслідків своєї красномовності, – годі, витри очі рукавом куртки й не капоти слізьми в кашу – це дуже нерозумно.

Містер Бембль мав рацію: води в каші було вже й так забагато.

Дорогою до магістрату він наказав Оліверові нічого не боятися, тільки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитає, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олівер обіцяв виконати усе як слід, тим більше що містер Бембль, між іншим, завірився його добре почастувати, якщо він не послухає. У магістраті сторож залишив його на самоті у якійсь невеликій кімнаті й наказав тут чекати. Хлопчик просидів нерухомо із півгодини, а серце йому болісно стискалося з непевності. Нарешті містер Бембль просунув через двері свою голову, не покриту на цей раз трикутним капелюхом, і голосно мовив:

– Серденько моє Олівере, ходи-но сюди до панів добродіїв. – А потім суворо глянув і стиха додав: – Пам’ятай, що я тобі казав, шибенику.

Олівер наївно витріщив на містера Бембля очі, здивований його непослідовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг його до сусідньої кімнати. Це був просторий покій з великим вікном; двоє панів у напудрованих перуках сиділи на кафедрі, один читав газету, а другий розглядав через черепахові окуляри невеличкий клапоть пергаменту.

Містер Лімбкінс стояв по один бік кафедри, а містер Гемфілд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.

Якихось два дебелих чоловіки у ботфортах походжали по кімнаті. Пан в окулярах клював носом над своїм пергаментом і саме задрімав, коли містер Бембль привів Олівера перед кафедру; настала хвилева тиша.

– Це той хлопець, ваша мосць, – мовив нарешті містер Бембль.