Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Оце Доріан Ґрей!

Він пригадав, як приємно бувало йому, коли в його бік показували пальцем, чи дивилися, або говорили про нього. А тепер йому обридло вічно чути своє ім’я. І половину чарів того маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме те й становило, що там ніхто його не знав. Доріан не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила йому. Але коли він зізнався їй, що був страшенно запсутий, вона тільки засміялася й відмовила, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який сміх у неї – чисто мов пташка співає! І сама вона – така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не знала нічого в житті, але вона мала все те, що він утратив.

Прийшовши додому, Доріан побачив, що камердинер і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що почув від лорда Генрі.

Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям… Але невже це все невиправне? І навіть надії не лишилося для нього?

О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів та шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не «прости нам гріхи наші», а «покарай нас за провини наші» – ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук – як тієї жахливої ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, – і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви, – ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу». Ці слова постали на пам’яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його – ось що знівечило йому життя, – його врода і його молодість, яку він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість – лише глумом. Та й що таке зрештою молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє – ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому. Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть – до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його – смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче допікало. Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже саме той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство – це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки – така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний.

Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть уже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.

Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? Певно, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя стане чистим від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей… Ану, як ці сліди вже щезли?… Він піде подивиться.