Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Вона так запевняє, леді Нарборо, – сказав Доріан. – Я запитав її, чи не бальзамує вона їхніх сердець і чи не носить їх за поясом, як Марґарита Наваррська. А вона відповіла, що це неможливе, – жоден її чоловік не мав серця.

– Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zêle! [168]

– А я їй сказав – trop d’audace, [169]– обізвався Доріан.

– О, будьте певні, в неї стане духу на що завгодно, мій любий! А що за один цей Ферол? Я його не знаю.

– Чоловіки дуже вродливих жінок належать до категорії злочинців, – заявив лорд Генрі, ковтнувши вина.

Леді Нарборо вдарила його віяльцем.

– Лорде Генрі, я зовсім не дивуюсь, що світ вважає вас украй зіпсутим.

– Але який світ? – звів брови лорд Генрі. – Хіба що тільки той. Бо з цим світом я на дружній нозі.

– Всі, кого тільки я знаю, кажуть, що ви дуже зіпсутий, – не вгавала літня леді, скрушно хитаючи головою.

Лорд Генрі на мить споважнів.

– Це просто жах, – мовив він, – що нині заведено говорити поза очі про людину чистісіньку правду.

– Далебі, він неможливий! – скрикнув Доріан, хильнувшись наперед у стільці.

– Мабуть, що так, – сміючись, погодилась леді Нарборо. – Але й справді-бо: коли всі ви так аж до смішного носитеся з мадам де Ферол, то я й собі мушу ще раз одружитися, щоб іти в ногу з часом.

– Ви більш ніколи не одружитеся, моя люба, – заперечив лорд Генрі. – Бо ви були занадто щасливі в родинному житті. Жінка одружується вдруге, тільки коли перший чоловік був їй осоружний. Чоловік же одружується вдруге, тільки коли перша жінка була йому дуже люба. У шлюбі жінки шукають щастя, а чоловіки – ризикують ним.

– Нарборо був далеко не бездоганний, – зауважила господиня.

– Інакше ви б і не любили його, леді Нарборо, – відповів лорд Генрі. – Жінки люблять нас за наші вади. І коли вад цих достатньо, вони прощають нам усе, навіть наш розум… Боюся, ви ніколи більше не запросите мене на обід, моя люба, однак це все щира правда.

– Авжеж, правда, лорде Генрі. Якби ми, жінки, не любили вас за ваші вади, де б ви всі поділися? Жоден з вас ніколи б не одружився, і всі ви б скніли безталанними одинаками. Щоправда, воно не дуже б і змінило вас. Адже й тепер усі чоловіки живуть, як одинаки, а всі одинаки – як чоловіки.

– Fin de siècle, [170]– пробурмотів лорд Генрі.

– Fin du globe, [171]– підхопила господиня.

– Радше би вже fin du globe, – зітхнув Доріан. – Життя – це велике розчарування.

– Ой, мій любий, не кажіть мені, що ви вичерпали Життя! – вигукнула леді Нарборо, натягаючи рукавички. – Коли людина так каже, значить, це Життя вичерпало її. Одна річ лорд Генрі – він людина зіпсута, або й я – я теж часом би не від того, але ви – ви створені для добра, у вас на виду це написано. Ні, я таки мушу знайти вам дружину. Лорде Генрі, ви не думаєте, що містерові Ґрею слід побратись?

– Я ж раз у раз про це йому й торочу, леді Нарборо, – мовив лорд Генрі з уклоном.

– Отже, нам треба підшукати йому добру партію. Я сьогодні ж пильно прогляну Дебрета [172]і складу список найвідповідніших кандидаток.

– І вкажете вік усіх їх, леді Нарборо? – запитав Доріан.

– Неодмінно, тільки, ясна річ, трохи підкоригувавши. Але спішитися з цим не можна. Я хочу, щоб з вас було, як то кажуть у «Морнінг пост», достойне подружжя і щоб ви обоє були щасливі.

– Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім’ї! – обурився лорд Генрі. – Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав.

– Ну й цинік же ви! – скрикнула леді Нарборо, відсунувши назад свій стілець і киваючи леді Рекстон. – Ви повинні незабаром завітати ще раз до мене, лорде Генрі. Ви дієте так збудливо, що куди там ті тонічні засоби, які прописує мені сер Ендрю. Лише скажіть завчасу, кого б вам хотілося побачити в мене. Я вже докладу всіх сил, щоб це було цікаве товариство.

– Мені до вподоби чоловіки з майбутнім, а жінки з минулим, – відповів лорд Генрі. – Тільки боюся – чи не зібралося б у такому разі саме жіноцтво?

– Певно, що так, – засміялася господиня, підводячись із-за столу. – Ой, пробачте, моя люба, – обернулась вона до леді Рекстон, – я й не завважила, що ви ще курите.

– Пусте, леді Нарборо, – я таки справді забагато курю. Треба мені стати стриманішою.

– Ні-ні, не треба, леді Рекстон, – сказав лорд Генрі. – Стримання – нещадна річ. Обмежитись тільки необхідним – це немов задовольнятися звичайною убогою їжею, тоді як дати волю своїм потягам і примхам – це розкошувати на пишному бенкеті.

Леді Рекстон з цікавістю подивилась на нього.