Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Який же це клопіт, сер! Коли я маю повернутись?

Доріан подивився на Кемпбела.

– Скільки часу забере ваш експеримент, Алане? – без тіні збентеження спитав він: присутність третьої особи наче надавала йому особливої сміливості.

Кемпбел спохмурнів і прикусив губу.

– Приблизно годин п’ять.

– Тоді, Френсісе, ви можете повернутись десь так о пів на восьму… Або стривайте – приготуйте мені зараз вечірнє вбрання, і тоді маєте вільний весь вечір. Дома я не обідаю, отож ви мені не будете потрібні.

– Дякую, сер, – промовив служник, виходячи з кімнати.

– Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, важенна скринька! Я візьму її, а ви беріть решту.

Доріан говорив швидко й владним тоном, через що Кемпбел мимохіть відчув себе підлеглим його волі. З кімнати вони вийшли разом.

Зійшовши нагору, Доріан витяг ключа й відімкнув двері. Потім зупинився – в очах його з’явилася збентеженість, тіло пойняло дрожем.

– Я не годен сюди ввійти, Алане, – пробелькотів він.

– То й не входьте, я вас не потребую, – холодно відповів Кемпбел.

Коли Доріан прочиняв двері, у вічі йому впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутись до нього – але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жахніше – промайнуло йому в думці, – ніж те непорушне тіло, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було й вчора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув у кімнату. Приплющивши очі й одвертаючи голову вбік – аби ненароком не глянути на мерця, – він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув на портрет.

Тоді зупинивсь і, боячись озирнутися, втупив погляд перед собою у химерний візерунок розшитої тканини. Він чув, як Кемпбел вніс важку скриньку, заліззя та все інше, потрібне для роботи. Доріан запитав себе, чи були знайомі Кемпбел і Голворд, і коли так, то яку думку мали один про одного?

– Тепер можете йти, – прозвучав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся й похопливо вийшов, завваживши тільки, що мрець сидить уже прямо на стільці і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лиснюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув ключ у замку.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Вид його був блідий, але цілковито спокійний.

– Я виконав те, що ви просили, – тихо промовив він. – Тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились!

– Ви врятували мене від загибелі, Алане. Я не забуду цього, – сказав Доріан просто.

Ледве Кемпбел вийшов, Доріан поспішився нагору. В кімнаті гидотно смерділо від азотної кислоти. Але мерця, що сидів за столом, уже не було.

Цього ж вечора о пів на дев’яту Доріан Ґрей, вишукано одягнений, з пучком пармських фіалок у петельці, увійшов до вітальні леді Нарборо, куди його уклінно провели лакеї. Він увесь був до краю збуджений, у скронях шалено стугоніла кров, але над рукою господині він схилився, як звикле, невимушено і граційно. Мабуть, людина ніколи не виглядає так невимушено, як тоді, коли мусить прикидатись. І певно ніхто з тих, що бачили Доріана Ґрея у цей вечір, не міг би пойняти віри, що він зазнав трагедії такої жахливої, яка тільки мислима у наш вік. Ні, не могли ці тонкі, ніби виточені пальці підняти ножа на злочин, не могли ці усміхнені уста клясти Бога й доброчестя! Доріан і сам дивувався врівноваженістю своєї поведінки і на якусь хвилину відчув гостру насолоду від цієї роздвоєності власного життя.

Гостей був невеликий гурт – лише ті, кого поспіхом устигла запросити леді Нарборо. Сама господиня була жінка дуже розумна, з рештками, як мовляв лорд Генрі, справді-таки визначної потворності. Свого часу вона була бездоганною дружиною одного британського посла, людини нестерпуче нудної, і по смерті свого чоловіка, – поховавши його з належною пишнотою в мармуровому мавзолеї, що сама ж і спланувала, та поодружувавши дочок з багатими літніми добродіями, – тепер віддавалася розкошам французької белетристики, французької кухні і французької дотепності, коли натрапляла на неї.

Доріан належав до числа її особливих улюбленців, і вона все тішилася перед ним, що не зустріла його замолоду. «Мій любий, я ж би до нестями закохалась у вас, – повторювала вона. – Мені пощастило, що вас тоді й близько ще не було. Я певна, що задля вас я переступила б усі можливі межі! Адже в мій час життя обмежувалось такою непривабною прозою, що мені навіть і пофліртувати ні з ким не довелося. Звичайно, мій чоловік найбільше у цьому винен. Нарборо був страшенно короткозорий, а яка приємність водити за ніс чоловіка, котрий нічого не бачить?»