Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

Сьогоднішні гості леді Нарборо були досить нудні. Річ у тому, – як пояснила вона Доріанові, прикрившися потертим віялом, – що до неї несподівано завітала одна з її одружених дочок, та ще й мало того – привезла з собою чоловіка.

– Я гадаю, це дуже нетактовно з її боку, – пошепки провадила леді. – Я, щоправда, гостюю у них кожного літа, повернувшись із Гомбурга, [166]– але ж такій старій жінці, як я, треба коли-небудь подихати свіжим повітрям! І крім того, я їх таки розбурхую трохи. Ви ж і уявити собі не можете, яке існування вони ведуть там! Ох, ця плитка провінційна добропорядність! Підводяться вони спозаранку, бо мають багато що робити, і облягаються рано, бо не мають про що думати. Жодного скандалу не траплялося в загумінку від часів самої королеви Елізабет, [167]отож і не диво, що всі вони сплять після обіду. Але нічого, за столом ви не сидітимете біля них. Сядете поруч зі мною і розважатимете мене.

Доріан відказав якоюсь блискітною люб’язністю і розглянувся по залі. Товариство й справді видалося нуднувате. Двох із присутніх Доріан не знав, а решта це були Ернест Городен, один з тих дійшлих нездар, що ними кишіють лондонські клуби, – такі люди ніколи не мають ворогів, але зате й друзі їх зовсім не люблять; леді Рекстон, не в міру виряджена сорокасемилітня жінка з гачкуватим носом, котра все життя марно силкувалась як-небудь скомпрометувати себе (була-бо вона така невидатна з лиця, що, на превелике її розчарування, ніхто не хотів піддати сумніву її цноту); місіс Ерлін, що марно вибивалася на бодай сяке-таке становище в товаристві, – вона дуже мило шепелявила і мала руде, як у венеційки, волосся; леді Еліс Чепмен, дочка господині, безбарвна молодичка з тим суто англійським обличчям, якого з першого разу нізащо не запам’ятаєш, та її червонолиций чоловік з сивими баками, котрий за звичаєм людей свого штибу гадав, ніби надміром веселощів можна спокутувати цілковитий брак думки.

Доріан уже почав жалкувати, що приїхав сюди, коли от леді Нарборо, глянувши на покриту рожево-бузковою тканиною камінну поличку, де стояв бронзовий годинник у витонченій оправі, вигукнула:

– Як це може Генрі Воттон так спізнюватись! А я ж уранці послала йому запрошення, і він твердо обіцяв не розчарувати мене.

«Добре, хоч Гаррі має приїхати», – подумав Доріан, і коли двері відчинились і почувся плавний мелодійний голос, що надавав чарів якомусь нещирому вибаченню, його понурості мов і не було.

Але за обідом він зовсім не міг їсти. Тарілку за тарілкою прибирано незаймані. Леді Нарборо напосілася на Доріана, що він «ображає бідного Адольфа, той же склав меню спеціально на його смак», а лорд Генрі поглядав через стіл на свого друга, дивуючись його мовчазності й задумі. Час від часу служник наповнював Доріанів келих шампанським, і він пожадливо перехиляв його, але спрага немов ставала усе невситимішою.

– Доріане, – мовив нарешті лорд Генрі, коли подали заливне з дичини, – що з вами сьогодні? Ви наче сам не свій.

– Я певна, що він закохався, – зауважила леді Нарборо, – і боїться сказати, щоб я не ревнувала. І має рацію. Звісно ж, я ревнуватиму!

– Люба леді Нарборо, – посміхаючись, сказав Доріан. – Я не закоханий ось уже цілий тиждень – ще відтоді, як мадам де Ферол виїхала з Лондона.

– І як тільки ви, чоловіки, можете закохуватись у цю жінку? – вигукнула літня леді. – Далебі, я не можу цього зрозуміти!

– Це тільки тому, що вона пам’ятає вас маленькою дівчинкою, леді Нарборо, – відповів лорд Генрі. – Вона ж єдина проміжна ланка між нами і вашими короткими сукенками!

– І зовсім вона не пам’ятає моїх коротких сукенок, лорде Генрі! Зате я пам’ятаю дуже добре, як вона виглядала тридцять років тому у Відні і яке декольте собі дозволяла.

– Вона й тепер не менше декольте собі дозволяє – озвався Генрі, беручи довгими пальцями маслину. – І коли ще на ній модна сукня, ну то вже чисто як люксове видання кепського французького роману. А втім, вона цікава жінка – від неї тільки й сподівайся сюрпризу. І відданість її родинним почуттям просто незвичайна! Коли помер її третій чоловік, волосся в неї взялося щирим золотом з горя.

– Як ви так можете, Гаррі! – скрикнув Доріан.

– Це дуже романтичне пояснення, – засміялася господиня. – Але – «третій чоловік»! Отже, ви хочете сказати, що Ферол – четвертий?

– Безперечно, леді Нарборо.

– Не може бути!

– То спитайте містера Ґрея. Він один з найближчих її друзів.

– Містере Ґрей, це правда?