Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

– Нині, дядечку, модно одружуватися з американками.

– Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! – вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.

– Але ставка на американках.

– Я чув, вони не витривалі, – буркнув Генрів дядько.

– Так, довгі перегони їх скоро знесилюють, але на коротких, з бар’єрами, їм немає рівних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.

– А хто її батьки? – пробурчав старий добродій. – І чи є вони взагалі в неї?

Лорд Генрі похитав головою.

– Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, – промовив він, підводячись.

– Її батько десь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

– Заради Дартмура я б хотів, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіший фах після політики.

– Але ж вона хоча б гарненька?

– Вона поводить себе як справжня красуня! Так більшість американок робить – у цьому й секрет їхньої принадності.

– А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тільки й чуємо, що ота Америка – сущий рай для жіноцтва.

– Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як і Єва колись, драпанути з нього, – сказав лорд Генрі. – До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спізнюсь на полуденок. Дякую за розповідь! Мені до вподоби знати все про своїх нових знайомих і нічого не знати про давніх.

– Де ти полуднуватимеш, Гаррі?

– У тітоньки Еґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її останній протеже.

– Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Егаті, хай більше не набридає мені цими благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердій жінці здається, що у мене тільки й роботи – підписувати чеки на її дурні забаганки!

– Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.

Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя. Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґтон-стріт і завернув у бік Барклі-скверу. [25]

…Так ось яка Доріанова історія! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним підступним ударом. Місяці мовчазного страждання, і потім дитина, породжена в муках. Матір забирає смерть, а хлопчик залишається сиротою, відданим на сваволю старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові, немовби додавало чару його образові. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб хоча б найдрібніша квітка могла запахтіти, світи мусять творитись у болях…

А який прегарний був Доріан учора за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в жахній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали рум’янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним – це наче торкатися ніжних струн скрипки: він подає голос на кожен дотик і порух смичка…

Та й самий вплив твій на іншу людину – як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього. Переносити на якусь хвилю власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, – в усьому цьому справжнє задоволення, може, навіть найповніше задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш вік, вкрай плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах…

До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій робітні, – чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. Його привабливість, незаймана чистота його юності, його врода, схожа на ту, яку увічнив давньогрецький мармур… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном – або забавкою. Який живий жаль, що така врода приречена загинути!..

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Новий метод творчості, свіжий спосіб бачення життя, так дивно навіяний самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазний і незримий дух імлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дріада, [26]безстрашно постає перед зір митця, бо в його душі, давно спраглій за ним, пробудилася та натхненна проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високодосконалі, вони мовби набрали символічної вартості – як взірці зовсім іншої, вищої структури, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! Щось подібне знавали і в минулому. Чи ж не Платон, митець думки, перший заналізував це? І чи не Буонарроті [27]вирізьбив це у барвистому мармурі низки своїх сонетів? Але, як на нашу добу, воно дивовижне…