Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав «Таймс».

– А, Гаррі! – промовив старий добродій. – Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п’ятої не виходите з дому.

– Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

– Певно, грошей, – скривився лорд Фермор. – Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші – це все.

– Авжеж, – пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, – а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, – їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина – кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно – так це деяких даних, не якихось корисливих – ні, ні, зовсім не корисних.

– Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг, [22]хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина – джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.

– Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, – мляво зауважив лорд Генрі.

– Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? – спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.

– Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він – я знаю. Він – онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.

– Онук Кельса! – повторив старий лорд. – Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і гроша за душею, – та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця історія стоїть у мене в пам’яті, наче вона тільки вчора сталася… Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа [23]через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, – підкупив себто, – і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив на самоті споживати свого січеника… Я чув – він забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла… Отож від неї зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний лицем.

– Він дуже гарний на вроду, – підтвердив лорд Генрі.

– Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, – вів далі старий. – У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі. [24]Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?

– Цього я не знаю, – відповів лорд Генрі. – Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі то він уже має – я сам чув від нього. А… його мати була справді дуже вродлива?

– Я мало бачив у житті таких гарних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась на цей шлюб, – ніколи я не міг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотіла! Без тями закоханим у неї був Карлінґтон. Хоча, правда, вона була романтична, як і вся жінота в тій родині. Чоловіки там у них якісь нездалі, але жінки, їй же бо, чудові… Карлінґтон навколішках благав її, сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це тоді, коли на цілий Лондон не було дівчини, що не упадала б за ним!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура взяти собі американку. Що, англійські дівчата не досить гарні для нього?