Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Кітті перейшла з веранди у вітальню. Уляглася на канапу й простягнула руку, щоб узяти сигарету. Краєм ока вона помітила записку згори на книжці й розгорнула її. Та була написана олівцем.

Люба Кітті!

Ось та книжка, яку ти хотіла. Я збиралася її надіслати, аж тут зустріла лікаря Фейна і він сказав, що занесе її, якщо проходитиме повз будинок.

Вона закалатала у дзвоника і, коли прийшов служка, запитала його, хто приніс книжку і коли.

– Господар приніс її, міссі, після другий сніданок, – відповів той.

Отже, то був Волтер. Вона зателефонувала в офіс губернатора, попросила покликати Чарлі й розповіла йому, що дізналася. Перш ніж відповісти, він якусь хвилю мовчав.

– Що мені робити? – запитала вона.

– У мене важлива нарада. На жаль, зараз не можу з вами говорити. Раджу вам не тривожитися наперед.

Збагнувши, що він не сам, вона поклала слухавку. Вічно в нього якісь справи!

Вона знову сіла, тепер уже за стіл, і, поклавши обличчя на долоні, постаралася обміркувати ситуацію. Звісно, Волтер міг просто подумати, що вона спала: чому б їй і не замкнути дверей? Спробувала згадати, чи вони з Чарлі розмовляли. Якщо й так, то точно неголосно. А ще цей капелюх. Як Чарлі міг залишити його внизу?! Але що вже його винуватити, це звична річ, та й невідомо, чи Волтер його помітив. Напевно, він поспішав і просто залишив книжку й записку дорогою на якусь ділову зустріч. Дивно, що він спробував відчинити двері, а тоді два вікна. Якби він подумав, що вона спить, то навряд чи став би її турбувати. Як по-ідіотськи вона поводилася!

Вона стріпнулася й відчула солодкий біль у серці, як завжди, коли думала про Чарлі. Їхні зустрічі були того варті. Він сказав, що на нього можна покластися і якщо станеться найгірше, що ж… Хай Волтер затіває скандал, якщо захоче. Вона має Чарлі, яка їй різниця? Можливо, буде навіть ліпше, якщо її чоловік знатиме. До Волтера вона завжди була байдужа, а коли покохала Чарлі Таунсенда, чоловікові ласки стали її дратувати. Їй хотілося провести між ними межу. На її думку, він нічого не зміг би довести. Якщо звинуватить її – вона все заперечуватиме, а якщо більше не зможе заперечувати – що ж, вона жбурне правду йому в очі, й хай робить, що йому заманеться.

Через три місяці після весілля вона збагнула, що помилилася, але її мати була в цьому винна більше за неї.

У кімнаті висіла фотографія її матері, й Кітті перевела на неї стривожений погляд. Вона й сама не знала, чому тримала її в себе вдома, – особливої любові до матері не відчувала. Фотографію батька вона теж мала, але та стояла на піаніно внизу. Цей знімок зробили, коли батько став королівським адвокатом, тож на ньому була перука й мантія, але навіть це не додало йому імпозантності. Він був низенький, сухенький чоловік з втомленими очима, довгою горішньою губою й маленьким ротом. Фотограф-дотепник сказав йому зробити приємне обличчя, але вийшло в нього лише суворе. Саме тому серед усіх фотографій місіс Ґарстін вибрала цю: зазвичай опущені кутики губ і сум в очах надавали його обличчю виразу легкої печалі, а на цій він виглядав розважливим. Мати ж на фотографії була в сукні, в якій ходила до суду, коли її чоловік став королівським адвокатом. У тій оксамитовій сукні з довгим шлейфом, виграшно розкладеним, з пір’їнами у волоссі й квітами в руках вона мала дуже величний вигляд. Спину вона тримала прямо. У свої п’ятдесят вона була худа, плоскогруда, з високими вилицями й великим носом гарної форми. Мала пишне, гладенько зачесане чорне волосся. Кітті завжди підозрювала, що вона його коли й не фарбує повністю, то хоча б підфарбовує. Погляд її гарних чорних очей ніколи не зупинявся, й це було її найприкметнішою рисою. Під час розмови ці тривожні очі на такому байдужому, без єдиної зморшки, жовтуватому обличчі викликали занепокоєння. Погляд бігав по співрозмовнику туди-сюди, перебігав на інших присутніх у кімнаті й повертався назад. Відчувалось, як вона вас оцінює й засуджує, водночас слідкуючи за всім, що відбувається довкола неї, і що слова, які злітають з її вуст, не мають нічого спільного з її думками.

Місіс Ґарстін була жінка жорстока, владна, претензійна, скупа й недалека. Вона була однією з п’яти дочок ліверпульського адвоката, а Бернард Ґарстін познайомився з нею, коли приїхав до Ліверпуля у відрядження. Тоді він справляв враження перспективного молодика, і її батько сказав, що він далеко піде. Та цього не сталося. Він був старанний, працелюбний і здібний, але не мав прагнення пробиватися вперед. Місіс Ґарстін його зневажала. Але й усвідомлювала, хоч і з гіркотою в душі, що зможе досягнути успіху лише його руками, й постановила собі підпихати його в той бік, куди їй хотілося. Вона безжально його ганила, відкривши для себе, що за бажання його можна присилувати до того, від чого вернуло його душу, варто лиш достатньо попиляти, і врешті він, виснажившись, поступиться. Зі свого боку, вона постановила собі плекати стосунки з потрібними людьми. Лестила адвокатам, які передавали справи її чоловікові, заводила знайомства з їхніми дружинами. Вона підлизувалася до суддів та їхніх благовірних й упадала навколо перспективних політиків.