Степан Васильченко - Олив'яний перстень

- Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! - весело казали хлопці.

Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд - ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свіжі паляниці, пухкі, бїлі.

- Ану, діти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.

- А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз "тепер мені не до меду", проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:

- Аж ось коли я до тебе добрався!

Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.

Кость злякано:

- Вітя, луснеш!

- Всю миску виїм! - захоплено й рішуче промовив Вітя.

- Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.

- А я кажу: виїм!

- Що ставиш?

Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя - лижви.

Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:

- Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся…

Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.

- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.

Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:

- Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!

- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.

- Ведіть його, хай ляже!

І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.

Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город - нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті - нема. Стоять серед двору, турбуються::

- А що, як він собі щось заподіяв?

- Чого доброго, він шалений!

Дивляться одна на одну великими зляканими очима.

- Кого ви шукаєте, дівчата? - обізвався з клуні Валя.

Зразу до його обидві:

- Віті не бачив?

- Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна…

- Чого? - і голос затремтів у дівчат.

- Так… хворий.

Дівчата зблідли:

- Що ж таке трапилось?

- Та нічого.. видужає, - чогось не хотів казати Валя.

Раптом Настя в плач:

- Чому ти не кажеш?

Валя здивовано глянув на дівчат:

- Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться… меду обжерся, тепер болить живіт… Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.

І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, і, слова не сказавши, бігцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:

- Валю… І нащо… ти… сказав?

Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір'ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито.

Спокійно до Насті:

- Насте, а йди до хати!

Настя почервоніла, стурбувалась:

- Чого, мамо?

- Іди, там побачиш! - І пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір'ю.

Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.

Підійшла до Костя, суворо насупила брови:

- Дай сюди перстень!

Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.

Кость охолов.

- Насте, нащо це ти?

Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.

Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі: Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні - бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб… - він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.