Степан Васильченко - Олив'яний перстень

Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!" - "Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає". Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї - Соня. Сидять, записочки до місяця читають.

- Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив - проходу не дає, все…

Аж ось щось зашелестіло на городі… Проти місяця тінь… таємничий схвильований голос:

- Насте, на хвилинку!

Настя придивилась:

- Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!

Голосніше, спокійно:

- Це ти, Вітю?

Вітя виразним шепотінням:

- Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! - голос різкий, нетерплячий.

Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі - в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:

- Вітя, та що ти мелеш!

І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.

Вітя їй услід гаряче:

- Насте, це не жарти! Насте!..

Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.

- Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? - жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.

- Та нічого, дурниці.

- Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, - допитувалась Соня, - бач, яка ти… Соня надулась… Настя затулила лице руками:

- Хай, колись розкажу.

- А чому ж не зараз? Чому не зараз?

Настя почала прохати:

- Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай…

- Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, - а коли ж ти скажеш - завтра?

- Завтра або позавтрьому.

- Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки… Про кохання? Правда?

Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.

Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.

- Я так і знала!

Зітхнула.

Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:

- Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.

- Що? - Очі в Соні стали великі, як сливи.

Далі:

- А скільки ж йому років?

- Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять… - засміялася Настя.

- Усього? - І далі подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки…

- Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..

Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.

- Та який же дурень запише нас?

- Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок…

І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.

- Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:

- Щаслива ти, Насте, що в тебе… - І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.

- Соню, ти вже додому?

- Бувай здорова! Мені треба йти! - і зникла в межі поміж пшеничинням.

Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:

Зеленая рута, жовтий цвіт - не піду я заміж - піду в світ.

Та й розпущу косу по плечу…

Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.

…Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому - книжки, зшитки, а над ними гасло: "Ми світ новий збудуємо". Нижче - невеличкий портрет Леніна, школярські роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослінчик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.