Ірина Вільде: Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

«Ні, дітки, не пішла б я навіть за Ореста Білинського, хоч спогад про нього вмурувався в моє серце, як рильце мушки в янтарі».

Орест Білинський… Орест Білинський… Господи, прости богохульство, але варто вимовити ці два слова вголос, коли на серці стає легше, ніби від щирої молитви.

Не треба ідеалізувати того цілого Ореста Білинського, всі вони, чоловіки, одним ликом шиті, хоч… коли це нікому не заважає, а мені додає отухи до життя, то чей же не гріх — гріха в цьому немає?

Раптом почула своє ім'я. Хоч ніхто вже не кликав її по імені (родина і то воліла її Гелею називати), чомусь була певна, що то саме її стосується. Оглянулася. Праворуч на березі, чи то пак на камені, вистеленому паперами, кілька кроків від берега, у штанах, закочених по коліна, без піджака, у поламанім солом'янім брилі стояв з вудкою в руках Орест Білинський.

— Цілую рученьки, Оленко! Що за мила несподівана зустріч! Прошу вас, зайдіть сюди, тут якраз берег не стрімкий…

Коли була при воді, зіскочив з каменя, аби привітатись з нею. Не випускаючи її руки з своєї долоні, спитав довірено:

— Що сталося?

— Нічого, — відповіла, почервонівши за свою неправду.

— Ви це можете кому-небудь іншому говорити, але не мені… Отже?

— Ай, нема про що згадувати. Мала щойно досить дивну розмову з одним залізничником…

— Якась неприємність?

— Боже борони…

— Чесно?

— Я, здається, ніколи не говорила вам неправди…

— Ви мене присоромили, Оленко. До речі… я не пригадую собі, щоб ви коли-небудь називали мене на ім'я…

— Ми так мало з вами зустрічаємося, пане меценасе…

— Оресте…

«Я й в думках не називаю тебе інакше, як «Орест Білинський»…

— Не хочете назвати мене на ім'я?

— Що ж ви тут наловили, пане меценасе? Дрібнота сама… буде ваша пані мати роботу на сьогодні вечір…

— Мою жінку не обходить, що я роблю. Має синів та спорт, і це їй вистачає. Ви розумієте, що це значить?

— Не треба пояснювати, Оресте Білинський…

— Але одну сімейну таємницю таки дозвольте відкрити вам: не знайшов я у сімейному житті того, чого сподівався, — і, ніби вичитавши в її очах запитання, випередив його своєю відповіддю, — але й вам не дав би того щастя, на яке ви, безперечно, заслужили.

— Я, здається, ніколи не нарікала на своє подружжя з Аркадієм, — сказала, піднявши дещо голову.

«Яка в неї молодеча ще шия, — подумав Орест Білинський. — Жінота стільки уваги приділяє шкірі під очима, а, власне, старість починається в них від шиї…»

Олена думала паралельно: «Не зазнати щастя в подружнім житті — особиста справа мого серця, але нарікати з цього приводу — це вже справа честі моєї родини, пане меценасе… Мало тобі того, що я всеньке своє життя промарила тобою, тобі ще й хочеться бачити мене нещасною?»

— Я давно вас не бачив, але мушу зробити вам комплімент, Оленко, чудово виглядаєте, слово честі…

— Пане меценасе, ви вірите у долю… ну, призначення, скажім?

— Я вже вас просив, не називайте мене «меценасом»…

— Тільки хіба що на людях.

— Буду щасливий і цією крихітною таємницею поміж нами. Чи я вірю у призначення? Ні, Оленко! Не вірю, так як і не вірю, що «кожний є ковалем своєї долі». Випадок, звичайний ординарний випадок грається людиною…

— Так, — погодилася по надумі, — коли б я двадцять вісім років тому не поїхала з своїми опікунами на те весілля у Зеленку, то не була б познайомилася з Аркадієм Річинським…

— А я… коли б на тому весіллі, замість згаяти час на дурну дискусію з ксьондзами про «йорчик», зайнявся був танцями, то хто знає, чи були б ви їмостею Річинською…

— Вся біда в тому, — докинула, бавлячись пальцями по воді, — що старість приходить заскоро, а розум запізно…

— Ви… до чого це?

Мав враження, що вела внутрішню розмову з ним, і це була її відповідь.

Вона замовчала, а він не спішив допитуватись. Врешті, Олена підвелася з-над води і, стріпавши воду з пальців, вимакувала долоні об поли сукні. Яке чудове поєднання: достигла формами жінка і цей дівчачий рух, — та вона поняття не має про це! Але чого це його обходить?

Коли глядів на неї отак з профілю, що чітко обрисовував лінію рубенсівських грудей і дівочу плоскість живота, виглядала йому на ту, якою колись марив, яка і пізніше поставала перед очима в душі, особливо після гострих конфліктів з дружиною, і… яка, можливо, була б йому найбільше потрібна саме тепер, на останньому, такому вражливому на одинокість етапі його життя. «Хто ти, мила з'яво? — І відповів собі словами Шекспіра: — Ти тільки тінь милої тіні».