Ірина Вільде: Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Опинившись на вулиці Крутій під номером три, Олена постояла хвилину у ваганні. Хвилювалася, як завжди, коли чекала її ділова розмова, тим паче, що їй передувала не зовсім приємна історія із зятем-лікарем. Врешті, перехрестившись у думці, піднялася кам'яними східцями вгору до будинку.

Відчинені навстіж вікна, обперті об стіну хати грабельки з слідами свіжої глини на зубцях, решета на сходах ганку свідчили про те, що господар десь недалеко. І справді, з гущі молодих щеп вийшов їй назустріч простоволосий, у залізничній приношеній формі, з неприємно білим чолом і загореними щоками чоловік. Пошмагане вітрами, з передчасними суворими повздовжніми бороздками лице говорило про те, що людина перебуває під голим небом без огляду на погоду, але здебільше у службовій шапці на голові.

— Цілую ручки, — випередив Олену з привітанням. Заки та встигла відповісти, нахилився і цмокнув її по-простацьки голосно в руку. Відколи покинула село, відвикла вже від того роду манер. Не здивувалася, що залізничник відразу взнав, хто вона. Була б здивована, якби було навпаки, особливо після тієї історії з зятем. Весь час чекала, коли залізничник почне про це мову…

«Якби що до чого, то я тут ні при чому. Зрештою, повинен розуміти, що лікарські помилки трапляються і найбільшим світилам. А взагалі я зробила дурницю, що після такого скандалу прийшла сюди. Діти, ні, не похвалили б мене за це. Особливо Зоня».

— Я переказував вашою служницею, бо сам якось… не мав сміливості зайти…

— Мариня в нас не служниця…

— Так… як звав, так звав, аби щось дав.

— Я теща доктора Безбородька.

От такої! Не вдова по каноніку Річинським, якого комуністи загнали на той світ, а теща доктора Теофіла Безбородька, який допоміг твоїй жінці переправитись на лоно Авраама.

— Я знаю, прошу пані. Ви вже раз оглядали цей будинок ще… за небіжки. Прикро, що воно якось так неладно вийшло тоді. Небіжка, дай їй, боже, царство небесне, була досить шорстка з людьми. Коли покійна, як той казав, чим нарушила ваш гонор, то я перепрошую в пані і за неї, і за себе.

«В тебе є якась задня думка, чоловіче, тільки я не можу впіймати її за хвіст».

— Залишим небіжчиків у спокою, пане. Ваша жінка була така, як треба. Вона відразу, повинна я вам сказати, зорієнтувалася, що ціна не по нашій кишені, і натурально не було їй інтересу вести дальше розмову з нами. Я й тепер не маю надії, що діб'ємо торгу, хоч будиночок, що тут таїти, мені сподобався.

— Дякую, — відповів, зворушений похвалою. — Я просив би пофатигуватись і оглянути зсередини… як той казав, будувалося власними руками і для власного ужитку.

Відчувалося, що він багато праці й серця вклав у той будинок, і тепер він для нього — наче жива істота.

Олена більше з вдячності за його такт, як з практичного зацікавлення (щораз менше мала надії, що зійдуться на ціні оренди), погодилася оглянути будинок зсередини.

— Прошу — пивниця. Хай пані звернуть увагу на догідність входу. Електрика зовні, прошу пані. Це має свою вигоду. А на ці гаки, прикріплені до сходів, накладаються в разі потреби спеціальні дошки, по яких можна легко викочувати і скочувати бочки. Прошу звернути увагу, що вхід до пивниці збоку, а не напроти сходів на горище. Це свого роду гарантія проти нещасливого випадку. Не так давно на сусідній вулиці Медовій був такий нещасний випадок: жінка з наруччям сухої білизни сходила з горища і не добачила, що напроти — сходи у пивницю відкриті… Щастя, що обійшлося на переломі ключиці і кількох вибитих зубах. А шпаграт у кухні, прошу ласкаво звернути увагу, так штуденно додуманий, що його теплом можна довільно (це найголовніше!) огрівати суміжну кімнату: треба мені тепла в кімнаті, замикаю цей шубер [187] Засувка, заслінка (в печі). , а відмикаю отой або навпаки. Тепер пішла не така мода. Що значить мода? Зайшла потреба на віконниці. Прошу, ні, прошу навмисне подивитись, як це штучно приспособлено: пані добродійка можуть сидіти собі в теплій хаті і тільки крутити ручкою вліво або вправо, а віконниці будуть вже самі або замикатись, або відчинятись.

Олені в голові крутилося від усіх отих закамарків. Ішла за ним безучасна, знервована, запитуючи себе: навіщо це все мені бачити й знати, коли я й так не житиму тут?

«Правду каже Мариня, що я у своєму намаганні нікого не вразити сама перетворююсь у смішну жертву своєї власної нібито доброти».

— Все добре… будиночок мені сподобався, нема що, але й хотіла б все ж таки знати, який чинш, бо в мене, — почервоніла від муки, — до диспозиції тільки вдовина пенсійка.