Ірина Вільде - Повнолітні діти

Без «будьте здорові» він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь.

З Гиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає в щілини вікон і бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає безнадійно і вбивчо:

— І що тепер буде?

Ніхто не знає, що далі буде. Навіть такий всезнайка, як Лідка, не може знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: «Не думай, не думай, не думай…»

Спортовий зал набитий до самих стін, до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок — в усіх відтінках: від ясно-сонячного до чорно-оріхового кольору. Зал хвилюється злегка, мов лан гречки під косою. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цього колись веселого залу приміщення суду. Ще тільки чорного розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі і потилиці), всі обличчя наче в масках. Густа атмосфера вичікування і гарячкової непевності обліпила їх якоюсь поволокою, що, наче мрячка, припорошила відбитки душі на цих обличчях.

Всі очі зливаються в одно велике барвне око. Всі лиця збігаються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міниться задирливо і боязко, бундючно й покірно, безнадійно і самовпевнено.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке задушливе повітря, що треба раз по раз розкривати рот, щоб хапнути його якнайбільше.

Раптом передня частина залу затихає. Передні ряди вгляділи вчителів. Тиша хвилями докочується до задніх рядів. Біля дверей якесь замішання. Потім директори обох гімназій входять рівночасно. Вчителі, ніби варта, стають обабіч підвищення. Приймають поміж себе на почесне місце і директора жіночої гімназії. Директор чоловічої гімназії сходить на підвищення. Хоче сам усіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна вичитати ані одної прихованої думки. Якось смішно і водночас небезпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і грудей. Директор оком не моргне — чекає. Одну, дві, три хвилини. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить вгору руку — і натовп кам'яніє. Директор тримає хвилину підняту руку вгору, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре придуманою усмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

— Діти мої! До мене дійшла звістка — я не шукав її автора (по залу проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи, — отож до мене дійшла звістка, ніби дехто з вас не хотів брати участі в концерті, який влаштовують школи в честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог наш і ваш кинув між вас цю думку. Хтось, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, якщо прагнув позбавити можливості навчатися понад триста українських дітей. Надто добре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зародитися в кого-небудь з вас. Ви, може, навіть найкращі поміж вас, впали жертвою лихих та, мабуть, і підкуплених людей, і, якби не боже провидіння, що вчасно перестерегло нас, ці ваші порадники були б привели всіх нас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль завдали б ви своїм батькам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас у люди. А проте я не можу не покарати вас за вашу легкодушність. Ні одна, ні друга гімназія не візьме участі в концерті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не доросли ще до них! Вам радимо ще, не радимо, а наказуємо, не розголошувати цієї справи поза мурами гімназії. Не забувайте, — лагідний голос директора починає корчитися і хробачковим рухом пнутися щораз вище і вище, — не забувайте, що ми рятуємо тепер вас своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і востаннє беремо вашу вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч найменший натяк на щось подібне, ми не поступимося уже ні на один міліметр. На це даю вам ось при панах професорах слово честі. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра — до науки, як звичайно.

Хтось за спиною Дарки говорить досить дзвінким шепотом:

— Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, ідіоте!