Ірина Вільде - Повнолітні діти

Татків солом'яний оптимізм почав, очевидно, діяти на нерви Костикові, бо він не дав таткові закінчити думки:

— Пане Попович, тут, на Буковині, мені роботи не дадуть, а навіть якби мені її давали, то жадали б, щоб я працював водночас ще на одній. Ви розумієте, про що йдеться? Отож-то. А я гадаю, що людське приниження теж повинно мати якусь межу. Не знаю тільки, на якого дідька нам в гімназії втовкмачували в голову на прикладах з античної історії й літератури, що честь понад усе…

— А воно таки так, пане Костик…

— А воно вже давно не так, пане Попович. Що ви хочете, коли в наш час хліба ради виправдується всяка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії — ви ті часи пам'ятаєте краще від мене — зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подавали, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояснити, що він приспустився ганебного вчинку заради кусника хліба, як громадськість вже не має до нього претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кожну вуличну дівку, кожного злодія виправдати. Я перепрошую, Дарцю. Закурити можна?

— Прошу, прошу.

— А крім того, сигуранца, аби здорова була, не забуде мені, як я позаторік з палюгою вимагав дозволу на «Наталку Полтавку». Чогось так мені тоді хотілося заграти Петра з Лялею Данилюк… Ще й сьогодні не вмію вам пояснити, чому воно мені так кортіло. Але ж я їм тоді добре наговорив! Запам'ятали вони мене, не бійтеся!

— Ей, коли то було! Вони давно вже забули!

— Забули? — здивувався Костик татковій життєвій необізнаності. — Нє-нє. В тій інституції нічого не забувається. Людина, яку сигуранца вже раз занотувала у своїй чорній книзі, стає безсмертною. Де як де, а тут їй безсмертя гарантоване, пане Попович. Умирати можуть люди, але не списки з їх прізвищами. Що ви собі гадаєте? Де ми живемо?

Звичайно, татко знає, де він живе, а все ж таки становище Костика не таке безвихідне, як йому, знервованому, здається. З своєю освітою він може дістати посаду в будь-якому місті в регаті, бо там все ще (хіба, може, за винятком Бухареста чи якогось іншого великого міста) бракує грамотних людей. В регаті, може, ніхто не вимагатиме від нього подвійної роботи.

— Я згодний з вами, пане Попович, що в регаті я міг би легко дістати працю. Чому б і ні? Я ж там розчинився б в румунському морі, як грудка солі в бочці води. Але бачите, в мене вліз якийсь чорт, і я не хочу заради хліба покидати своєї землі. Чому я це маю робити? Аби звільнити місце ще одному колоністові? Не хочу, і баста! Хочу жити на своїй землі і померти тут, де родився і де поховані мої дід і прапрадід мого діда. Хочу лежати на веренчанському цвинтарі і щоб на хресті з вапняку було викарбуване кирилицею моє прізвище. Може, з тих білих хрестів вичитуватимуть колись історію Буковини і дізнаються, що на цій землі жили колись… українці.

Тато моргає мамі, а мама вдає, що не розуміє, чого від неї хочуть. Сама ж, напевне, думає, що тієї сливовиці залишилося вже не так багато, щоб з будь-якої нагоди виставляти її на стіл. А тато, напевно, у свою чергу, міркує собі, що це нагода далеко не будь-яка. Людина до краю знервована, і ковток-два міцного трунку повернув би їй лагідніший настрій, а це велико важить, жінко!

— Ей, пане Костик, не треба відразу піддаватися чорним думкам. Я вам скажу, що не такий чорт страшний, як його малюють, — пробує мама підняти настрій гостя без сливовиці. — Не проковтнула нас цісарська Австрія, не проковтне і боярська Румунія. Якось воно буде…

Костик забуває, в чиїм він домі, хто тут господиня, й афектовано регоче (а він це вміє!) мамі просто в лице!

— «Якось-то буде», кажете, пані добродійко? Ви геніальні! Пане Попович, чуєте, вашу пані на найближчих виборах треба послом зробити.

— Я не розумію, що ви цим хочете сказати, і взагалі не знаю, що сталося, — сухо відтяв йому татко, явно ображений за маму.

Позиція татка відразу опам'ятала Костика:

— Я перепрошую, я дуже перепрошую, але оте «якось-то буде», тепер найбільш популярний клич наших ура-патріотів. От до чого воно дійшло. І тому я гадаю, що більш гонорово для хліба оженитися без любові, ніж іти на службу до ворога.

— Гм, — дипломатично кашлянув татко, — одруження без почуттів і посада в регаті, — татко тактовно обминає випадки запродання сигуранці, — це настільки різні речі, що про них навіть дискутувати в одній площині не можна. Дібране подружжя, пане Костик, це і є те земне щастя, за яким багато хто женеться, а мало хто знає, як воно має виглядати. І тільки коли людині пішло вже з полудня, вона оцінює, яка це ласка божа обрати собі пару за велінням серця.