Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

Шафранський, учень Бернгарда, коли щось малює чи спостерігає, робить гримаси, пов’язані з тим, що малює. Нагадує мені про те, що я, з мого боку, маю виразну здатність до перетворень, але ніхто її не помічає. Як часто мені доводилося наслідувати Макса. Учора ввечері дорогою додому я, якби подивився на себе збоку, сплутав би себе з Тухольським. Чужа істота має тоді чаїтися в мені так чітко й невидимо, як щось сховане в малюнку-загадці, де ніхто нічого не знайде, якщо не знатиме, що воно там таки є. Коли трапляються такі перетворення, мені особливо хочеться вірити у потьмяніння власних очей.

1 жовтня.Учора в Старо-Новій синагозі. Кол-Нідре. Приглушене бурмотіння, мов на біржі. У вестибюлі кухоль із написом: «Щиросерда милостиня сама погамовує невдоволення». Церковно-подібний інтер’єр. Троє побожних, вочевидь східних євреїв. У шкарпетках. Накинувши на голову молитовне покривало, посхилялися над молитовником, намагаючись стати якомога меншими. Двоє плачуть, розчулені тільки святом? В одного, мабуть, просто хворі очі, і він хутенько прикладає до них згорнену носову хустинку, а тоді одразу знов повертається до тексту. Співають не власне чи переважно не слово, а з-за слова добувають арабески з тонесенького плетива наступних слів. Невеличкий хлопчик, не маючи жодного уявлення про це дійство й змоги зорієнтуватися, оглухлий від гармидеру, проштовхується крізь натовп, його також штовхають. Схожий на продавця чоловік за молитвою швидко розгойдується, що слід розуміти лише як спробу якомога дужче, хоча й, може, нерозбірливо, наголосити кожне слово, але голос при цьому він не надриває, щоправда, в такому гаморі наголосити щось виразно й твердо і не вдалося б. Сім’я власника дому розпусти. У Пінкасівській синагозі юдаїзм захопив мене незрівнянно дужче.

Позавчора. Одна дівчина, єврейка з вузьким обличчям, чи, краще сказати, з обличчям, яке переходить у вузьке підборіддя, але розпушені хвилясті коси немовби розтягують його в ширину. Троє невеликих дверей, що ведуть з будинку до салону. Гості, немовби у вартівні на сцені. Напоїв на столі майже не торкаються. Одна пласколиця в незграбній сукні, яка починає погойдуватись аж у самому низу, де облямівка. Декотрі тут убрані так, наче ляльки для дитячого театру, яких продають на різдвяному базарі, тобто з рюшиками й сухозлітками, сяк-так приліпленими й пришитими, смикнеш – і вже відірвав, та такі, що в пальцях розсипаються. Господиня з тьмяними білястими косами, туго накрученими на, безперечно, огидну підкладку, з різко загнутим донизу носом, лінія якого перебуває в якомусь геометричному співвідношенні з обвислими грудьми і зі щосили підтягненим черевом, нарікає на головний біль, викликаний тим, що сьогодні, в суботу, такий великий гармидер, а пуття з нього нема ніякого.

Щодо Кубіна. Історія про Гамсуна викликає підозру. Такі історії можна тисячами розповідати з його творів як такі, що трапилися з ним самим.

Щодо Ґете. «Навіяні ідеї» – це просто ідеї, що їх навіяв Райнський водоспад. Це видно з одного з листів до Шиллера. – Окреме побіжне спостереження «кастаньєтного ритму дитячих ніг у дерев’яних черевичках» справило таке враження, так його всі сприйняли, що годі собі уявити, щоб хто-небудь, навіть не читаючи цього зауваження, сприйняв це спостереження як власну оригінальну ідею.

2 жовтня.Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидко засинаю, але через годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальш-дірку. Сон відлітає геть, і в мене таке відчуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої – я хоч і сплю, але водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну й прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.

Сьогодні вночі приверзлася страшна мара – сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок немає, а є тільки сини, і один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану маленьку дівчинку. В тієї сліпої чи підсліпуватої дитини обоє очей були закриті окулярами, ліве, під досить випуклим скельцем, було округле, молочно-сіре й витрішкувате, а праве, затулене увігнутим скельцем, западало всередину. Щоб це скельце сиділо оптично правильно, довелося замість звичайної дужки, що заходить за вухо, придумати такий собі держачок, головку якого не можна було прикріпити інакше, ніж до вилиці, так що від скельця до щоки вів дротик, проходив крізь дірочку в щоці й закінчувався на кістці, а з кістки виступав другий дротик і зачіпався за вухо.