Валерій Фурса - Третя зірка

Наступного ранку Гор прокинувся від криків жаху, що лунали неподалік від його печери. Виявляється, це Великий Хар знову вийшов на чергове полювання. Хитрість і підступність цього хижака були невичерпними. Він і раніше часто застосовував різноманітні хитрі витівки, що допомагали йому вдало пополювати на дітей Племені. Йому нічого не варта було тісно притулитись до будь-якої скелі і пильно спостерігати за всім, що відбувається у Долині. Його власний колір був подібним до кольору скель, і не лише діти Племені, а навіть лякливі Гну частенько по своїх справах підходили достатньо близько до цієї скелі і внаслідок своєї необережності потрапляли на обід чи вечерю Великого Хара.

Цей свій трюк він повторював декілька разів. Але, навчені гірким досвідом, діти Племені почали обходити стороною будь-які скелі. Після того полювання хижака стало не таким вдалим.

Тоді Великий Хар почав підбиратися до дітей Племені річкою. Він тихо крокував її дном, а на поверхні води залишалися лише його очі і ніс. Щоб мати можливість вільно дихати і бачити все, що відбувається на берегах. Але після двох нападів Великого Хара з-під води діти Племені й до річки наближатися перестали. Добре, хоч струмків у Долині було достатньо. А у них Великий Хар сховатися вже не міг. Надто мілкими вони були для того.

Внаслідок постійних переслідувань Великим Харом діти Племені вперше за всі часи свого існування почали робити собі запаси їжі, щоб можна було відсидітись у печерах, поки безжалісний мисливець буде знаходитись поблизу. Але надовго запасів не зробиш… І плоди, і м'ясо швидко псувались. Все зіпсоване потрібно було викидати, а запаси поновлювати знову й знову.

А за межами печер їх часто підстерігав Великий Хар… Тому їм постійно доводилось проявляти і кмітливість, і вміння. Щоб і їжу роздобути, і самим на зуби мисливця не потрапити.

Таким чином, діти Племені почали вчитися думати. Принаймні – деякі з них. А якщо людина задумується, то вона перестає бути дикою і хоча б чимось починає відрізнятись від оточуючого її тваринного світу.

Того пам'ятного для Гора ранку ненажерливий хижак знову перехитрив усіх. Глибокої ночі він тихо-тихо підкрався до житла дітей Племені і у позі очікування завмер на скелі, що нависала над входами до печер. Перші, хто вийшов з них вранці, одразу ж і потрапили у пазурі Великого Хара. Після настільки вдалого полювання і швидкого наповнення шлунку він ліниво поплівся у тінь ближньої скелі і влігся під нею, щоб спокійно перетравити їжу. З Долини він поки що йти не збирався.

Налякані у черговий раз, діти Племені зі страху позалазили у найвіддаленіші куточки своїх печер. Голодні та спраглі, вони боялися й носа висунути звідти. Зі страху вони навіть подумати не могли про те, що поки Великий Хар відпочиває, то їм можна було б і самим хоча б плодів назбирати і зробити запас води. Та проявляти свою нерозсудливу хоробрість на очах у грізного мисливця нікому не хотілося. Краще вже померти своєю власною смертю, нехай навіть від голоду і спраги, ніж стати їжею для Великого Хара.

За всіма цими неподобствами байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але він чомусь ніколи не карав Великого Хара за його розбої в Долині. Він не метав у нього свій небесний вогонь. И навіть не намагався спопелити його своїми променями. Тому діти Племені дуже ображалися на нього за це. Хіба вони не шанували його? Хіба не вважали його своїм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар. Не було у нього відповідей на мовчазні запитання дітей Племені. Байдужим залишався він до їхніх молитов та заклинань.

Одна лише Мати іноді тихо стогнала під ногами Великого Хара. Але що вона могла вдіяти йому, коли навіть Небесний Володар не вважав за доцільне втручатися у те, що творилось у Долині?

Але, що не кажи, а Великий Хар також був сином Небесного Володаря та Матері. Навряд чи, улюбленим, та все ж таки сином… А, може, діти Племені й даремно ображалися на Володаря та на Матір? Адже вони й самі полювали на Гну та на Крі. Вони вбивали рибу і поїдали її. Може й ці мешканці Долини також були невдоволені таким станом речей? Може й вони, кожен по-своєму, жалілися на дітей Племені Небесному Володарю та Матері?…

Того дня у Долині стояла надзвичайна тиша. Прудконогі Гну, не надто сподіваючись на швидкість свого бігу, завжди намагались бути якомога далі від місць полювання Великого Хара. При його появі вони втікали так далеко, що він, навіть з висоти свого велетенського зросту, і роздивитися їх не міг. А смачної трави у Долині всюди було доволі, тому Гну й голодувати не доводилось ніколи. І вологу вони могли знайти у будь-якому місці, і під деревами від полуденної спеки сховатись будь-де могли. Крі, лиш вчувши наближення Великого Хара, також ховались під землею. І ніщо не могло їх виманити звідти на протязі декількох днів. Можливо, вони протягом цього часу харчувалися корінням якихось рослин? Принаймні, коли вони знову з'являлися на поверхні землі, худими їх назвати ніхто б не наважився.