Валерій Фурса - Третя зірка

Іноді Горові, як і іншим дітям Племені, доводилось по кілька днів ховатися у своїй печері від гніву Небесного Володаря. Це траплялось не так вже й часто. Та, все ж, іноді Володар сердився за щось на своїх дітей, а, може, на саму Матір. Коли це траплялось, він у страшному гніві загортав свій світлий лик у чорну пелену хмар і в дикій злобі метав у тіло Матері свої невмолимі небесні вогні. Від цих вогнів ніде не було порятунку. Він все спопеляв на своєму шляху.

Коли цей нищівний вогонь летів до тіла Матері, жахливий гуркіт стояв над Долиною. Все, що жило у ній, ховалось тоді по своїх норах, печерах і щілинах, лише б якомога надійніше заховатися і не потрапити під гарячу руку Небесного Володаря. Лише Мати-земля ніде не могла заховатися. Вона тихо стогнала під безперервними струменями небесних вод і невідворотними ударами невмолимого вогню.

Страшним був Небесний Володар у своєму гніві. Тому навіть гордий і незалежний Гор під час цих проявів його люті тремтів від жаху в своїй печері нарівні зі всіма, нічим не відрізняючись від інших дітей Племені. І голодував разом зі всіма, так як не міг у такі дні ні за плодами піти, ні на рибу чи Крі пополювати.

Коли наставала ніч і Небесний Володар, стомившись від своїх земних турбот, прямував на відпочинок у свою неприступну печеру, Гор любив спостерігати, як у небі з'являються перші зірки. Він добре знав, що вони не самі з’являлися там. Це молодша сестра Небесного Володаря – красуня Лу запалює нічні вогні, щоб вони до самого світанку освічували для повелителя його дорогу в небо. Горові дуже хотілось дізнатись, якими ж саме дорогами ходить Небесний Володар. Йому хотілось побачити ці дороги, щоб колись і самому спробувати пройти по них. Ну, хоча б уночі, коли Володар не бачить…

Це була дуже дерзновенна мрія. Гор чудово розумів це. Він боявся прогнівити Небесного Володаря. Але звідки він міг би дізнатись про цю Горову мрію?…

А красуня Лу тим часом запалювала все нові і нові вогні. Їхнє тремтливе світіння з часом присипляло Гора, і він засинав міцним, здоровим сном. Засипав, щоб наступного ранку, з першим поглядом Небесного Володаря знову піти у черговий похід по своїй улюбленій Долині.

Небесний Володар гнівався не дуже часто. Тому його дітям у Долині жилось досить добре. От і Гор майже завжди був задоволений своїм життям. Він любив свою Долину, любив своє Плем'я, любив все, що оточувало його і чим він міг милуватися щоденно. Одного лише не любив Гор. Він не любив, коли з неба падали зірки…

Гор не любив, коли з неба падали зірки…

Ні! Не ті, що майже непомітними іскринками, прокресливши невеличку дугу по небосхилу і не залишивши після себе ні сліду, ні спогаду, без єдиного звуку гасли у нічній тиші. Ці були цілком безпечними. А якщо таких зірочок-іскорок, що летять з високості нічного неба, було багато, то це було навіть гарно. Тоді на небі був такий зарепад, що ним можна було тільки захоплюватись і радити такому чудовому видовищу.

Те, що якась із зірочок раптом зірветься з неба й відразу ж погасне, Гора не надто й хвилювало. Подумаєш! Погас один із небесних світлячків. Лу новий засвітить. На те вона й поставлена Небесним Володарем, щоб засвічувати шляхові вогні і весь час слідкувати за тим, щоб вони вправно освічували небесну дорогу Володаря.

Зовсім інші, що падали з неба, зірки страшили Гора. Ті, які стрімко летіли до тіла Матері. Які безжалісними ударами рвали її тіло на шматки. Ті, які вбивали ні в чому не винних дітей Племені. Як це робили Крилатий Кар чи Великий Хар. Але зірки, що падають з неба, були набагато страшнішими навіть від Великого Хара. Від них ніде не можна було сховатись. Навіть у найглибших печерах Долини.

Гор пам'ятав лише дві такі зірки. Але для нього цього було навіть занадто багато. Більше за все на світі він боявся побачити ще хоча б одну. Навіть гніву Небесного Володаря та його всесильного вогню він боявся значно менше, ніж жахаючого падіння ще одного із небесних світильників.

Гор був маленьким хлопчиком, коли перша у його житті зірка впала з неба. Він не знав цього достеменно, але вірив, відчував усім серцем, що це не був гнів Небесного Володаря. Що це було щось значно жахливіше і настільки невідворотнє, що ні сам Володар, ні Мати не змогли протистояти цьому злу і не мали жодної можливості захистити від нього своїх дітей.

Скільки себе пам'ятав Гор, він завжди любив дивитись, як красуня Лу засвічує небесні вогні. Вона велично пливла по небосхилу, і за її мовчазним велінням у небі, то тут, то там, засвічувались зірки. І не було ні кінця, ні краю цим дивним небесним вогням. І рахунку їм теж не було. Хто ж міг порахувати їх, якщо дітям Племені рахунок був не відомим? Але те, що їх було набагато більше ніж листя у лісі, у тому Гор був впевненим.