Валерій Фурса - У сутінках часу

– Уявити собі все так, як ти розповідаєш, не так вже й складно. Набагато складніше повірити у реальність такої світобудови. Але, якщо це й справді так, то як багато таких світів може існувати одночасно?

– На таке запитання тобі навряд чи хто відповість правильно. Їх дуже багато. І я сумніваюся, що хтось зміг би їх полічити.

– Ну, добре! Будемо вважати, що я тобі повірив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливості такого твердження. Хоча, чесно кажучи, у моїй голові це якось не вкладається. Та Бог з ними, з тими світами! Ти краще розкажи про свій власний світ. Про те, як тобі вдається мандрувати різними світами і як ти при цьому примудряєшся повертатися додому. Адже у такій хмарі світів і заблукати недовго…

– Звичайно, що я розповім тобі про це. Але ж для цього й ночі не вистачить. Якщо ти не боїшся запросити представника іншого світу до своєї домівки, то давай рушати. А то, он, на дощ збирається. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам і зашкодити може.

На той час вже й сутеніти почало. Та й хмари, які насувалися із заходу, дійсно погрожували пролитись на землю дощем. А додому ще майже десять кілометрів педалі крутити. Тому факрові й не довелось мене довго вмовляти. Швиденько зібравши свої вудки і прив’язавши їх до рами велосипеда, я запропонував зеленому:

– Поїхали, факре! Дорога у нас дійсно не близька.

– А ти не поспішай! Бачу, що ти так і не зрозумів мене. Навіщо ж нам їхати цими курними стежками? Чи ти й досі сумніваєшся у моїх можливостях? Щоб потрапити до тебе додому, тобі досить лише уявити свою домівку. А все інше, то вже моя турбота.

Так вже влаштована наша психіка: не повіриш у реальність чогось, поки сам у цій реальності не переконаєшся. Я тоді навіть лише посміхнувся на пропозицію незнайомця, уявивши, скільки ще їхати до тієї домівки. Та не встиг спогад про домівку мелькнути у моїй голові, як ми вже стояли перед її дверима.

Я можу лише здогадуватись, який дурнуватий у мене був вигляд, коли переднє колесо мого велосипеда вперлося у ці двері. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподівано, що на моєму місці будь-хто саме так виглядав би. Якщо не гірше. А, по-друге, я ж не уявляв сарайчик, де залишаю велосипед після поїздок. От і стукнув колесом в двері саме будинку. Ніби наказував їм відчинитися.

Я тоді ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, ніби не вірячи у те, що ми таки дійсно вдома. Та найголовнішим було те, що на дорогу додому я справді не потратив ні часу, ні жодних зусиль. От як зелений продемонстрував мені факт відносності відстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному житті.

От би завжди так! Тільки уявив собі місце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..

Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостяку. Ельвіра – моя колишня дружина – вже рік, як залишила мене і подалась кудись у світ за легким життям. Коли я в університеті викладав та в кандидатах наук ходив, то вона, наче реп’ях, за мене трималася. Бо це, бач, престижно, мати чоловіка – кандидата наук. А тут ще й захист докторської не за горами. Але з часом вона мене просто-таки діставати почала тим, що деякі мої колеги, мовляв, у два-три рази більше грошей додому приносять. Але це не моє. Я студентів не оббирав ніколи.

Саме через те у нас і сварки пішли. Вірніше, це вона сварилася. Я жартами від неї відбутися намагався, а частіше – просто відмовчувався. Та згодом мене заїло. «Не вчили мене батьки хабарі брати! Тому я цього й робити не буду!» Сказав, як відрубав. А потім ще й роботу змінив. Щоб у неї бажання до дармових грошей відбити. Пішов туди, де хабарів ніхто не дає. На спільне підприємство заступником головного бухгалтера.

Зарплатня у мене тоді значно більшою стала. Та Ельвіру це вже явно не влаштовувало. Як той кінь, що закусив вудила і несеться кудись, не розбираючи дороги, так і дружина моя не захотіла змиритися з такою моєю самостійністю. От і знайшла вона собі якогось доктора-вискочку, який хабарницьку нивку добре знав, та пішла разом з ним, не сіявши, жати. Ну, й Бог їй суддя. Я ж після того квартиру у місті продав і перебрався у стару батьківську хату, у передмістя. От так і живу тут тепер сам.

У принципі, для мене не проблема і вечерю для друга якусь нехитру зготувати. Але чим цього факра пригощати? Я ж ні найменшого уявлення не маю про те, чим вони харчуються…

– А ти не переймайся, – підморгнув міні мій зелений гість. – Органи травлення у нас майже однакові. Що ти їсти будеш, то й мені не завадить.