Валерій Фурса - У сутінках часу

Я можу собі дозволити таке припущення. Можу, так як мені довелося помандрувати різними світами? і хоча б крихітку знань про особливості загальної світобудови Всесвіту я у цих мандрівках все ж здобув. Але, давайте залишимо фізику фізикам, а самі перейдемо до лірики чи, вірніше, до прози нашого життя і до моїх подорожей в інші світи.

Вечір тільки починався. Це був час, коли все у природі ніби застигає, готуючись до нічного відпочинку, і лише набридливі комарі прокидаються для свого нічного розбою. Навіть вітерець, що набридливо дув із самого ранку, нарешті вгамувався, заплутавшись у зарослях верболозу.

Я тоді сидів на березі тихої, лагідної річечки і уважно спостерігав за своїми поплавками. Як і кожний рибалка, я небезпідставно сподівався на те, що саме зараз, у час настання вечірньої прохолоди, мені, нарешті, клюне гідна уваги риба і моя улюблена річка таким чином щедро віддячить мені за таке тривале очікування своєї удачі. Всі рибалки думають приблизно так само і всі, в основному, помиляються. Хоча, бувають і щасливі винятки…

Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована на те, щоб потрапити у мій садок, а відтак – і на сковорідку. Лише якийсь дріб’язок час від часу непевно теребив насадку, на що мої поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бік. Складалося враження, що вони так хитаються від п’янкого річкового повітря і що такий стан їх цілком влаштовує, що він їм до вподоби.

Раптом, без будь-яких видимих зовнішніх причин і попереджень, повітря над річкою почало тремтіти і переливатися всіма кольорами райдуги. Ніби спалахи північного сяйва несподівано опустились на воду. А далі пішли міражі. Чи то річкова вода почала підніматися вгору, заперечуючи всі закони фізики, чи то само повітря невідомо з яких причин несподівано ущільнилось, всією своєю вагою натиснувши на річкову гладінь. Саме повітря бриніло, пінилось і ніби переливалося невідомо куди, легким шумом своїм нагадуючи водоспад.

Так тривало кілька хвилин. А, може, тільки кілька секунд? У таких випадках мало хто здогадався б подивитися на годинник.

Потім шар ущільненого повітря ніби знову набув свого первісного стану. Але повітряна стихія й далі продовжувала тремтіти і переливатися, і наче невеличкі хвильки весь час прокочувались по ній, постійно видозмінюючи цю нетривку субстанцію.

Я був просто зачарований побаченим. Настільки зачарований, що забув про все на світі.

Тим часом повітря переді мною знову почало змінюватись, забарвлюючись у різні тони зеленого кольору. І якщо раніше ця дивовижа трималася над фарватером річечки, метрів за п’ять від берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.

Не буду хвалитися і переконувати вас у тому, що я зовсім не злякався. Швидше за все, це було б неправдою. Але тоді всі мої відчуття були наче паралізовані. Я тупо споглядав це незрозуміле мені явище, і спостерігав за ним наче збоку. Ніби це не зі мною трапилось, а вичитано з якоїсь химерної книжки.

Мабуть, саме тому і присутність стороннього я помітив далеко не відразу. Він ніби вийшов із цього марева і так само мовчки почав розглядати мене.

Зелена завіса над річкою тим часом почала розповзатися і поволі зникати. Як останні клоччя туману під подувом вітру. Поступово ця незрозуміла зелень осіла на воду. Течія річки підхопила її і понесла кудись, розчиняючи у прозорих хвилях і засмоктуючи у глибину, таким чином знищуючи останні сліди цього незрозумілого для мене явища.

Та далеко не все розчинилося у повітрі. Не все було змито течією річки. Наче якийсь невідомий фантом, дивовижна, химерна істота так і залишилася стояти переді мною. Ще й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі! Мабуть, що й він (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі-тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.

Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли у моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені, зовсім стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фільму.

Переважна більшість із вас, швидше за все, подумає, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поїхав у світ галюників, коли сонечко літнє у тім’ячко вдарило. От і верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дійсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому місці, теж до такого висновку дійшов би.