Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Ну, Січ.

– Тобі тут подобається?

– Тут непогано. Всі ці битви. Ти ж знаєш, я люблю ризик.

У двері постукали. Я підхопився, Понамка сіла за стіл, узяла перо до рук.

– Так.

Зайшов Сашко.

– Мій пан питає, чи ще не готово?

– Ще ні, закінчую. Я потім сама принесу, – впевнено сказала Понамка і з розумним виглядом щось почала рахувати.

Коли Сашко пішов, Понамка наказала пояснити їй мої підрахунки. Разом підготували доповідь.

– Слухай, а ти бачила тут старих? – спитав я, коли ми вже закінчили.

– Старих?

– Так. Паничів чи їх жінок.

– Ні, не бачила.

– То де ж вони діваються?

– Паничі виїжджають, а жінки… Ну, їх, мабуть, вбивають.

– Своїх матерів і дружин?

– Красю, а тут в них немає такого, щоб мати чи тато. Тут мати – Січ, батько – Ісус Кривавий, а всі паничі – браття.

– Але як можна жити, коли знаєш, що тебе в кінці вб’ють? – здивувався я.

– Просто, Красю. Людина до всього зникає. Ось тут, на Січі, звикли до смерті. Бо смерть тут завжди поруч. Кожен панич стикається з нею з дитинства. Джури вбивають і гинуть самі. Згадай чудовиськ. Потім, вже паничами, постійно воюють. То смерть для них це щось звичайне. Не можеш битися, як раніше, краще вмерти. Баби, мабуть, вмирають, коли в них починається клімакс. Не можеш народжувати – до побачення. Тут все жорстко, Красю, без шмарклів. Ну, давай звіт, піду до Непийпива, а ти сходи поїж, відпочинь трохи.

– Дякую.

Вийшов з кімнати Понамки. Поштиво пропускав паничів та джур. Підійшов до дверей з башти, біля яких стояло кілька джур з шаблями. Випустили мене. Пішов до хати, де годували слуг. Там мене знайшла Явдошка.

– Скажи, що я тобі служу! – прошепотіла мені на вухо.

– Залишись, мій пан дозволив мені поки відпочити, – гучно сказав я, а вона слухняно сіла поруч.

Я попросив у одного зі слуг чаю.

– І їжі, їжі візьми! – прошепотіла Явдошка. Попросив і їжі. Мені принесли велику глиняну миску мамалиги і курячу ніжку. Явдошка попросилася вийти на вулицю. Там вже дощ припинився. Ми відійшли, Явдошка крадькома почала хапати їжу руками і жадібно запихати до рота.

– Спокійно, чого ти боїшся? – здивувався я.

– А то ще скажуть, що я їла, і не дадуть вечері, – Явдошка хижо озирнулася і жадібно желіпала.

– Хіба не досхочу годують? – спитав я, коли ми вже були у сіннику.

– Досхочу хлопців годують, їм же зброю тримати. Або у степах, там молока багато, а ще хлопці можуть зайця вполювати чи кінь захворіє, то його заріжуть, – розповідала вона і роздягалася.

Потім лежали, Явдошка в голос мріяла знову потрапити у степ, ходити за худобою.

– Потім завагітнію, мене сюди на легку роботу візьмуть. І годуватимуть краще.

– А що за легка робота?

– Дітей паничів опатрувати. Їх же привозять з інших куренів, малих ще. Ото ходиш за ними, годуєш. І сама сита і не заморена. Тільки уважно треба. Бо як дитина заб’ється чи скалічиться, то одразу слугу вабоють. Але дивитися легко.

Ми ще лежали, а потім почули якісь крики з вулиці. Вибігли, побачили цілий натовп слуг. Явдошка потягла мене туди. Виявилося, що всі зібралися дивитися на дітей диких, захоплених у день битви. Їм одягли залізні ошийники, руки узяли у кайдани. Диченята ричали, зиркали злими оченятами, кидалися на слуг, які їх дражнили.

– Диві які! Гірші за собак! – шепотіла Явдошка. – Вони людей їдять!

Потім плюнула в диченя, жбурнула землею. Мені ця сцена була не до вподоби, то я залишив Явдошку у натовпі, пішов до башти. На вході мене перестріли джури.

– Я до свого пана Набоки, – сказав їм, хоч вони і так знали, до кого я. Пропустили, але один з джур пішов за мною, щоб я кудись не звернув. Постукав у двері кімнати Понамки. – Це я, пане.

– Заходь.

Вона сиділа за столом, дивилася нові папери.

– Що це? – спитав я, коли зачинив двері.

– Та ось ще документи. Подивися їх, мені знов потрібно скласти доповідь. Тільки спочатку принеси мені поїсти.

Я побіг на кухню, приніс м’яса, хліба та пива, а ще мед і яблука, бо Понамка любила закусити солодким.

– Як рука? – спитав я, бо побачив, що Понамка користалася лише правою, а ліва висіла.

– Та херовато. Але буде нормально. Кістки цілі, а інше заживе.

Вона жадібно кусала м’ясо, запивала його пивом, я ж сів за документи.

– Нічого собі! – сказав я, коли Понамка вже хрумтіла горішками.

– Що?

– Це документи про те, як тут поставлено розпліднення!

– Це ти про що? – не зрозуміла Понамка.

– Про те, що кожен панич зобов’язаний за рік запліднити мінімум одну жінку. Краще дві. Деякі і трьох запліднюють.