Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Кого? – вона так здивувалася, що стало ясно – ні про які запобіжники вона не чула.

– А ти не хвора? – спитав у неї. В собі був упевнений.

– Хворих у нас не тримають! – спокійно запевнила вона.

– Як? – не зрозумів я.

– А так, вабоють одразу, – вона лежала, розкинувши ноги, і посміхалася мені. Невеличка, худенька, аж ребра стирчали. А ще маленькі груди і трикутник волосся внизу живота.

– Слухай, а якщо ти завагітнієш? – все турбувався я.

– То добре буде, бо маю цього року завагітніти, – кивнула вона і потягнула мене до себе.

Я здивувався, а далі природа узяла своє, стало не до питань. Ми покохалися. Явдошка слухняно робила все, що я просив, але сама жодної ініціативи не виявляла. Я спитав про її вподобання, вона здивувалася.

– Ти сличний, споро мені з тобою! – для чогось мене переконувала.

Ще помітив, що лежала тихо. А коли я застогнав від надміру почуттів, то закрила мені рот своїми долонями. Сусідня парочка теж кохалася тихо, чутно було лише сопіння. Цілував її, вона слухняно підставляла губи.

– Слухай, а чому тобі треба вагітніти цього року? – спитав згодом.

– Бо інакше відправлять до підвалу, – вона сказала це спокійно, наче так і треба було.

– За що?

– Бо мусимо народжувати, коли малого заберуть.

Явдошка розповіла, що кожна жінка зі слуг, як тільки в неї починається місячне, мусить народжувати. Інакше її відправляють у підвал, до рабів, а це страшно, цього ніхто не хоче. То протягом року після першого місячного будь-що намагаються завагітніти. Якщо це вдається, то залишаються у слугах. Десь за кілька місяців до пологів вагітних переводять на легшу працю. Після народження дитини жінка піклується про неї, ще місяць має легку роботу і потім її не гонять з куреня, щоб була поруч з дитиною. На третій рік дитину забирають, відправляють у інший курінь, а жінка мусить завагітніти знову. Якщо протягом року не завагітніє, то піде до підвалу.

– Там погано. То треба вагітніти, – пояснила Явдошка. Вона не обурювалася, просто розповідала, як є.

– І скількох ти народила? – спитав я.

– Вже трьох. Одного від панича! – похвалилася вона.

– Хіба паничам можна з вами? – здивувався я.

– Паничам все можна!

Вона розповіла, що її панич був молодий, тільки-но повернувся з прикордонних башт, де його опаничили. Вподобав її у степовому таборі, де вона доглядала за жереб’ятами. Вони кохалися кілька місяців.

– Тільки з ним, більше ні з ким, – запевнила Явдошка. – Якщо ляжеш з паничем, то до наступного місячного зі слугою зась. І треба одразу ознаймити десятницю. Легшу роботу дають тоді. Коли завагітнієш, то взагалі одразу до куреня беруть.

– І що далі буває з дитиною від панича?

– Та теж саме, що і від слуги. Тільки годують краще, коли вагітна. Коли народиш, немовля оглядають. Всіх оглядають, жеби не каліка, жеби здорове було. Коли так, то віддають мені. І далі дають більше їжі, допоки годуватиму. А на третій рік забирають і відвозять до іншого куреня.

– А що з ним далі буде?

– Потім подивляться. Коли високий, міцний, ярий, то паничева кров верх узяла. Тоді у джури візьмуть. А якщо ні, то слугою буде.

– А де той панич зараз?

– Дикі вабоїли.

– Так наче ж з вашого куреня люди у битві участі не брали?

– Вже потім, коли диких з пагорбів виганяли. Жарливий він був, не став чекати, поки диких списами закидають, валчив їх шаблею. Одного вбив, а другий дикий його палицею прибив. Хребет переламав.

Вона розповідала зовсім байдуже. Анітрохи не сумувала через смерть панича, не раділа теж. Вбили і вбили. Тепер от пригорнулася до мене. Ми лежали у тиші, сусідня парочка пішла вже. Більше нікого не було.

– Слухай, а тобі не час, лаяти не будуть, що довго немає? – спитав я.

– Так я ж з тобою, коли сфолгуєш, тоді і піду.

– Лежи.

– Лежу.

– Слухай, а ось чого старих слуг я не бачив? – спитав, бо згадав, що у кількох куренях був, а ніде жодного старого слуги не бачив. Не те щоб старця, а хоча б просто діда років шістдесяти. Чого паничів старих не було, я розумів, вони виїздили до чудовиськ. А слуги?

– Старих на острів імають, – розповіла Явдошка.

– Куди? – здивувався я.

– На острів.

За словами Явдошки, десь за рікою острів був. Коли слуга старішав, що вже працювати не міг, як раніше, то садили його на віз і відправляли на той острів. Там слугам працювати не треба, але годують.

– Добре там, всі рачать на острів той трафити, – Явдоха щасливо посміхнулася, мабуть, мріяла про той свій острів.