Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Обач сі звіти. Рахувати вмієш, брате Набоко?

– Вмію, – кивнула Понамка.

– Так саме добре, яко і на шаблях валчиш? – спитав Непийпиво, який знову був бадьорий і повний сил.

– Ні, рахую гірше, – посміхнулася Понамка.

– Зараз накажу тобі принести курінні книги. Порахуй, які тут запаси маються.

Непийпиво пішов, а невдовзі Сашко приніс цілий стос паперів, в яких від руки було записане добро куреня Саловоза. Скільки хліба є, скільки копченого м’яса, скільки меду, скільки пива, скільки всього іншого. Тут було і за цей рік, і за минулі. Понамка всілася рахувати, але швидко в неї голова заболіла. То посадила за стіл мене.

– А як побачать, що я письменний? – злякався я.

– Який ти письменний, просто аркуші мені подаєш! – заспокоїла Понамка.

І узявся я за бухгалтерію. Здивувався, звідкіля тут дешевий рудуватий папір, який колись використовували для друкарських машинок. Мабуть, з Великої землі завозили. Я почав рахувати, і виявилося, що у куреня були досить великі запаси, яких цілком вистачало до нового врожаю і навіть більше. Кожного року курінь відправляв до Січі по сто п’ятдесят молодих коней та триста мулів, за що отримував тридцять возів хліба, півсотні туш свиней та три тисячі курей від інших куренів. Ще курінь Саловоза відправляв на Січ шкіри та мед, а також сир та масло зі своїх стад. Для годування худоби взимку, а земляних рабів цілорічно курінь отримував картоплю, буряки та дерть, а ще різні фрукти, свіжі та сушені, для паничів. Застава надсилала рибу, а курені Сухого та Шпака – дрова та необхідну деревину. З Чорних печер везли залізо та вугілля, щоб вже на місці кувати зброю та інструменти. Тобто всередині Січі велася потужна торгівля, точніше обмін, бо все проходило без використання грошей. Кожен курінь, башта чи фортеця знали, кому, чого і скільки мусять поставити. Якщо треба було більше, аніж зазвичай, то надсилали прохання, яке, за можливості, задовольнялося.

Наприклад, курінь Яреми минулого року скаржився на заморозки, які пошкодили посіви картоплі, то був неврожай. Отже, картоплі куреню Саловоза надати не могли, але все одно отримали коней та мулів. Обіцяли віддячити наступного року.

– Якийсь комунізм тут, – сказав я Понамці, що вже поспала трохи і тепер їла горіхи з медом, які я знайшов для неї у підвалі. – Грошей немає, торгують багато, але ніхто нічого не наживає.

– Ага, комунізм. Тут же бачиш, Красю, з особистого майна лише зброя та одяг. І той як втратиш, то дадуть тобі новий. Їдять всі разом, живуть всі разом, для чого тут багатство?

– Слухай, а жінки у паничів є? – поцікавився я.

– Є, але забиті дуже. Вони на верхніх поверхах башти сидять.

– І що роблять?

– Та що, народжують дітей. Робити їх не примушують, бо не панська то справа. Деякі грамоті вчаться, оці папери пишуть. Бачиш он, який почерк красивий?

Почерки на папері і дійсно траплялися каліграфічні: кругленькі та рівні, так і ручкою написати важко, що там вже казати про перо з чорнилами.

– А родини у паничів є?

– Ні. Тут, Красю, повний проміскуїтет. Хто з ким хоче, той і спить.

– А якщо два паничі з однією жінкою спати схочуть?

– То спатимуть.

– А якщо вона не хоче так?

– А вона права не має чогось хотіти чи не хотіти. Тут, Красю, сурові мачистські закони. Хера немає – пішов на хер. Добре, що в мене шабля за хер! – зареготала Понамка.

– Ти той, ти б тихіше, – прошепотів я, бо ще з колонії звик не говорити того, що може бути використано проти мене.

– Не бійся, тут стіни у лікоть завтовшки, – заспокоїла Понамка.

– А що, як-от два паничі на одну дівку і кожен хоче сам її кохати? – спитав я.

– Такого тут не буває, бо з братами заведено ділитися.

– Дивний якийсь край.

– Дивний, – кивнула Понамка. – Ну, як там твої підрахунки? Місцева економіка квітне чи занепадає?

– Тут все непогано сплановано. Виробляється з запасом і рівномірно розподіляється по Січі. Досить примітивна, але працююча економічна модель.

– А чому примітивна? – здивувалася Понамка.

– Бо ручна праця на землі, та й ще дерев’яним чи кам’яним знаряддям, дає дуже низьку ефективність.

– Але ж їм вистачає, Красю, так? Вони ж не голодують?

– Голодують раби, – нагадав я.

– Це робиться навмисно, – кивнула Понамка.

– Щоб тримати у покорі?

– Так. Важка праця і голод це головні умови підкорення рабів. А ще сила, жорстокі покарання за щонайменші порушення. Тільки так ми можемо тримати рабів у покорі. Бо ж їх значно більше.

– Ми? – я здивовано подивився на Понамку. Вона трохи знітилася.