Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Мені було так погано, що думати і щось відчувати, окрім жаху та огиди, я зміг лише за кілька годин після того, як чорний чаклун прийшов і зняв мені з голови ту купу слизу. Потім відв’язав мене від стіни і залишив на підлозі. Напівмертвого, виснаженого і слабкого.

Наступного дня все повторилося. Лише з третього разу жах та огида перестали бути настільки потужними, щоб забивати мені всю голову. Я почав дещо помічати. Чорний чаклун одягав мені на голову жабу. Величезну слизьку жабу, яка своєю пащею хапала мене за обличчя, а лапами обхоплювала голову і так трималася, аж поки чорний чаклун її не знімав. На початку жаба була схожа на пробитий м’яч, майже порожня, але коли чорний чаклун зняв її з мене, то вона вже була схожа на комара, що обпився крові.

На шостому разі, коли чорний чаклун знімав жабу, йому не сподобалося, що вона надулася значно менше, аніж зазвичай. Чорний чаклун схопив мою руку і увігнав під ніготь голку. Я заверещав, а він знову накинув жабу мені на голову. Коли жабу було знято і я знесилений валявся на підлозі, то згадав слова Бар-Кончалаби. Про те, що треба не доводити справу до тортур. То коли чорний чаклун знову прийшов і одягнув мені на голову жабу, я почав верещати і боятися, як у перші рази. Спочатку мені не вдавалося симулювати, то були ще голки під нігті. Але десь на третьому тижні я почав добре лякатися і без тортур. Чорним чаклунам був важливий виробіток, якщо жаба була надута моїм болем, їм цього цілком вистачало, і більше вони мене не катували.

Натомість почало боліти серце. Бо ж я не був таким хорошим актором, щоб вигадувати біль. Я розкачував себе і відчував його по-справжньому, наче мене дійсно катували. Серце цього не витримувало. Я розумів, що довго так тривати не може. Розумів, що вже минуло багато часу і якщо Непийпиво досі не опритомнів, то вже і не опритомніє, а навіть якщо виживе, кому буде потрібен якийсь слуга. Краще було б померти, аніж так мучитися, але я чомусь чіплявся за життя, як божевільний, щодня верещав з жабою на обличчі, видавав потрібні почуття, а потім відчував, як у серце наче штрикали тими самими голками, які заганяли під нігті.

Надовго б мене не вистачило. Кілька тижнів, максимум місяць. Потім серцевий напад і до побачення. Коли одного дня чи ночі, з підвалу не було видно, прийшов чорний чаклун. Він відв’язав мене від стіни і вивів з камери. Повів коридором. Він був попереду, навіть не озирався на мене, а я і не думав про спротив. Я ні про що не міг думати у присутності чорного чаклуна, бо страх перед ним спустошував мою голову, залишав її без жодних думок. Я не замислювався, що відбувається, куди мене ведуть, просто йшов і тремтів. Мене вивели на білий світ. Я примружився, нічого не бачив. Мене далі повели кудись, я впав, мене вдарили, підвівся, наосліп пішов. Спочатку під ногами була бруківка, потім дошки, схожі на міст, я б мав зрадіти, бо мене виводили з фортеці, а я тільки цокотів зубами. Чорний чаклун, який мене вивів, щось зашипів, потім штовхнув мене у спину. Я пішов. Нічого не бачив, тремтів. Не знаю, скільки плентався, потім мене схопили, кинули на коня і кудись помчали.

Я трясся на коні, наче мішок з дертю, але зрозумів це лише згодом. Ми мчали і мчали, коли я відчув, що болить живіт. Застогнав.

– Стій! Подобно, опритомнів! – крикнув хтось, судячи з вимови, він був з Січі.

Гонитва зупинилася, мене зняли з коня і посадили на землю. Очі вже призвичаїлися, і я міг бачити. Двоє паничів і більше десятка джур та слуг. Всі при зброї.

– Живий? – спитав один з паничів, той самий Дубогриз, який опаничився разом з Понамкою.

– Так, пане, – кивнув я.

– Брат Непийпиво живився. Виповідав, що ти барзо валчив, то треба воспятити тебе. Вандруємо на Січ, – Дубогриз посміхнувся і поплескав мене по плечу.

Я подивився на панича, потім впав долілиць на землі і почав кричати та плакати. Ніхто не сказав мені ані слова. Всі розуміли, де я побував. То дали мені виплакатися, потім слуги помили мене у якомусь потічку, дали одяг та кинджал. Посадили на мула, і ми рушили. Я був дуже слабкий, ледь тримався у сідлі, але згодом почав посміхатися, бо розумів, що в черговий раз врятувався.

На наступному привалі мені дали поїсти. Побачив, що слуги охоче прислужуються мені, навіть джури дивляться з повагою.

– А що з моїм паном, Набокою? – спитав я.

– Чекає тебе на Січі.

– Нам довго ще їхати?

– Увечері будемо на місці.

– Так швидко?