Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Вставай! Вставай! – панікував він. – Вставай!

Ледь поставив мене на ноги, наче давав комусь обдивитися мене. З чорного будинку щось рикнули, і я знову впав. Коли наступного разу опритомнів, то панича вже поруч не було, а я сидів у якомусь підвалі, у суцільній темряві. Несподівано до мене хтось доторкнувся. Я з переляку закричав. І тут весь підвал вибухнув криками. Кричало багато людей, і це було якесь божевілля, коли грюкнули двері і почулося страшне гарчання, від якого всі замовкли. Мені було дуже холодно і нестерпно страшно. Нестерпно до того, що я не втримався, підхопився і з усієї сили вдарився головою об кам’яну стіну. Знепритомнів, чого і бажав.

Прокинувся від криків і рику. Страх знову схопив мене потужними щелепами, почав жувати, але витримати його було легше, бо нас вигнали з підвалу на білий світ. Нас, кілька десятків людей. Було тут і кілька земляних рабів, але здебільшого люди не з Січі, мабуть, ті, хто пливли до Райгорода і потрапили у полон. Усі ми були ледь живі від жаху, який випромінювали невідомі істоти у чорних плащах з накидками на головах, які поралися з нами. Можна б було здогадатися, що це і є ті чорні чаклуни, яких так усі боялися, але жах паралізував мій мозок, я не міг ні про що думати. Тільки тремтів і хотів померти, щоб хоч так втекти від жаху та холоду.

На нас одягли вже знайомі мені ярма, тільки у чорних чаклунів в ярмо набивали не п’ятьох, а десятьох, ярма прив’язали до величезних, теж чорних коней, чорні чаклуни зашипіли, і ми рушили. Це був ще важчий біг, аніж від Застави до Торжища, бо коні чаклунів були значно більші за звичайних коней і мчали швидше. Думаю, то взагалі були не коні, так само, як чорні чаклуни хоч і були схожі на людей, але не були ними, бо людина не може викликати такий жах. Жах, який випалював нас своїм холодом весь день, не дивлячись на біг. Стояла спека, сонце пекло, я біг, стікаючи потом, і водночас тремтів від холоду.

За кілька годин почали падати перші з тих, хто не витримував цього бігу. Чорні чаклуни добивали їх, відв’язували і гнали нас далі без жодної спроби дати перепочинок. Я вже був досвідчений у такій гонитві, то навколо не дивився, зосереджувався і рахував кроки. Треба пробігти тисячу кроків, і я рахував. Потім ще, ще і ще. Головне, не думати про те, скільки тисяч кроків попереду. Тисяча завжди одна – рахуй!

Бігли до ночі. Спочатку степом, потім лісами. Жодного разу ніхто не спробував напасти на нас. Мабуть, чорних чаклунів боялися усі інші чудовиська. Коли почало сутеніти, нас залишили на галявинці. Навіть не розв’язували. Самі чорні чаклуни відійшли кудись. Але були неподалік, бо жах не відпускав. То ніхто не розмовляв, всі лежали на землі і тремтіли. Я не зміг заснути до самого ранку, а потім ще день гонитви. Люди стали слабіти частіше, їх без жалю вбивали. З Торжища п’ятеро чорних чаклунів вивезли півсотні рабів. А коли увечері другого дня ми побачили на високому пагорбі чорну фортецю, живими залишалося не більше половини. Ще двоє не змогли здолати крутий підйом до фортеці. Інші забігли нагору, протупотіли по мосту до воріт і забігли всередину, де попадали. Всі мовчали і тремтіли, бо як би не було страшно раніше, а зараз стало зовсім нестерпно.

Чорні чаклуни розвели нас по маленьких камерах десь у підвалах своєї фортеці. В камері було холодно і темно. Однак страх трохи відступив, може, не пробивався через товсті кам’яні стіни. Я зміг думати. Жалкував, що не впав по дорозі. Чорні чаклуни вбили б мене своїми важкими та довгими списами, і я б більше не мучився. Почув, як щось впало на підлогу біля дверей. Обережно помацав, це був шматок хліба. Пожував. Хотілося пити. Коли двері відчинилися. Страх знову стрибнув на мене і паралізував. Я був притомний, але спостерігав за тим, що відбувалося, наче звідкілясь збоку. Чорний чаклун – химерна істота зростом десь зо три метри, з головою закрита чорним плащем – зайшов до камери зі смолоскипом. Смолоскип поставив у спеціальний держак над дверима, так що світло стало у всій камері. Мене чудовисько поставило до стіни, з якої стирчали металеві кільця. До них мене і було припнуто, та так, що я не міг і поворухнути ані руками, ані ногами, ані головою.

Потім чорний чаклун вийшов до коридору і повернувся з чимось слизьким та огидним у руках. Настільки огидним, що коли я побачив це, то моя відраза змогла перебити страх. Я сіпнувся, але ланцюги міцно тримали мене. Чаклун же кинув те, що приніс, мені в обличчя. Я намагався ухилитися, але не міг, бо голова була міцно закріплена біля стіни. Щось схопило мене за голову і водночас уп’ялося в обличчя. Я заверещав і верещав наступні півгодини, поки остаточно не охрип. Потім лише стогнав, а щось слизьке та холодне сиділо у мене на обличчі, обхопивши голову міцними лапами.