Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

«Якби ви дізналися, скільки я маю років календарного віку, то злякалися б, – зауважив він. – Ви, найпевніше, гадаєте, що перед вами якийсь стариган, молоді на такі висновки проворні. Вас би це до живого дійняло». Здавалося, на його обличчя лягла ще одна тінь безвихідності. «Природа – штука жорстока, – правив він далі, – та найбільше це стосується найпрекрасніших, найдивовижніших з-поміж обраних нею талантів. Вона розтоптує їх, і оком не змигне».

Він був невисокої думки про свою матір, батька ставив ще нижче, а до брата й сестри з роками збайдужів, так само, як вони, на його думку, завжди плювали на нього. Втім, у його вустах це все звучить так, що не залишається сумнівів у тому, як сильно любив він батьків, сестру й брата. Як щиро він до них прихиляється! «Все довкола мене чимраз хмурнішало», – сказав він. Я намалював йому картину зі свого дитинства. А він мені на те: «Дитинство у всіх однакове. Хіба що одні бачать його в буденному світлі, інші – у м'якому, а треті – у диявольському».

У заїзді, як мені здається, його зустрічають з удаваною повагою. А за спиною роблять гримаси. «їхні неподобства – ні для кого не секрет. Вони тхнуть хтивістю. Неважко відчути, про що вони думають, що намишляють, яке непотребство вічно нуртує в них у душі, у душі цих людей. Їхні ліжка стоять акурат під вікном або ближче до дверей, або йдеться навіть не про ліжка, а про те паскудство, яке на них виношується… Чоловік сприймає свою дружину як кавалок тверденького м'ясця, та дружина віддає чоловікові тими ж грішми, і всі дивляться одне на одного як на безмозке бидло. Все це можна було б визнати одним грандіозним злочином. Примітив – власність загальна. Одні пристають на умовляння, інші самі все знають з природи… штани для них затісні, спідниці їх дратують. Вечори розтягуються… Дзуськи! Туди-сюди, сюди-туди, туди-сюди. Тільки щоб не змерзнути… Язики прикушують, інше пнеться назовні. А ранок, бува, так пригорне, що й не втямиш, де – верх, де – низ. Хіть – ось що всіх убиває. Хіть – хвороба, з натури вбивча. Рано чи пізно вона спустошить навіть найглибші закутки душі… вона перетворює одне на інше, штовхає від доброго до злого, з дороги на узбіччя, з високостей у прірву. Як це безбожно, коли всьому передує руїна… моральність стає аморальною – така собі модель будь-якого занепаду й загибелі на Землі. Двоєдушність природи, можна сказати. Тутешні робітники, які крутяться як муха в окропі, – казав він, – живуть тільки хіттю, як і більшість людей, як усі люди… живуть у чимраз гостріших божевільних позвах із соромом і часом, які кінчаються лише їхньою смертю, а результат протилежний – руйнування. Час їх лупцює, а шлях їхній вимощено лише розпустою. Одним це вдається притлумити, якось замаскувати, іншим – не надто. Спритнішим тільки це й важить, і то коли все даремно. Проте все завжди дарма. Всі вони знають лише життя статеве, а це – не життя».

Він запитав, чи довго я перебуду у Венґу. Я сказав, що незабаром доведеться їхати додому: треба підготуватися до певних весняних іспитів. «Оскільки ви вивчаєте право, то й за місцем вам, звісно, далеко ходити не доведеться. Правника завжди й усюди візьмуть. Он мій небіж теж був правником, але поїхав мізками через гори паперів, отак і кинув службу. Десь у Штайнгофі [23] Лікарня для душевнохворих у Відні, збудована 1907 року за проектом Отто Ваґнера. спочив навіки. Чули про такий?» Я відповів, що маю уявлення про цей заклад. «Тоді вам не потрібно розказувати, чим скінчив мій небіж».

Із самого початку я був налаштований на важкий, але не на безнадійний випадок. «Сила характеру, що веде до смерті» – ця фраза, що спала мені на думку, з давно прочитаної книги викликала думки про маляра Штрауха, які склалися в мене ближче до вечора: як вийшло, що його цікавить тільки самогубство? Чи може самогубство, щось на зразок прихованої пристрасті, так підточувати людину, як вона сама того хоче? Самогубство. Що це? Самозгладжування. По праву або всупереч. По якому праву? Чому ні? Всі мої думки намагалися зійтися в одній точці, у відповіді на питання про дозвіл самогубства. Відповіді я не знаходив. Ніде. Люди-бо – це не відповідь, не можуть нею бути, як усі живі, так і мертві. Накладаючи на себе руки, я знищую те, до створення чого не причетний. Це мені доручено? Доручено ким? Коли? Чи був я свідомий тієї миті, коли це коїлося? Ні. Але голос, який не можна заглушити, говорить мені, що самогубство – гріх. Гріх? Просто гріх? Смертний гріх? Просто смертний гріх? Те, що руйнує все, – говорить голос. Усе? А що таке «усе»? Для старого й уві сні, і наяву самогубство – це пароль. Він душиться, закладаючи цеглою одне вікно за іншим. Незабаром геть замурує. А потім, коли йому в очах погасне світло, позаяк він ніколи уже не зітхне, його переконаність сягне вершка: він-бо мертвий. Мені здається, наче на мене лягає тінь близької мені думки – його думки, його самогубства.