Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

«Якщо підете туди, куди я показую палицею, то потрапите в долину, де годинами можна гуляти собі безбоязно, – сказав він. – Та й переживати, що вас хтось побачить, не випадає. З вами нічого не станеться: все вимерло до решти. Ні корисних копалин, ані озимини, нічогісінько. Ви знайдете якісь сліди тієї чи іншої доби: каміння, залишки стін, якісь знаки, а чого – хто його зна. Якийсь особливий, таємничий зв'язок із сонцем. Стовбури беріз. Розвалена церква. Кістяки. Сліди сміливішої дичини. П'ять-шість днів самотності. Безмовності, – розводився він. – Природа не знає людського ярма. Подекуди шумлять водоспади. Це як мандрівка в еру, гідну долюдського існування».

Вечори тут падають як сніг на голову, наче їх закликає котрийсь із громових перекотів. Ніби з чийогось наказу спадає гігантська чавунна завіса, віддаляючи одну половину світу від іншої. Вдихнеш удень, видихнеш уночі. Бліді тьмяні барви гаснуть зовсім. Мерхне все. Без усякого переходу. А якщо не стає холодніше, то це робить свою справу фен. Атмосфера щонайменше стискає серцевий м'яз, якщо не паралізує його. Лікарняні стіни багато чого могли б виповісти про ці повітряні напливи: пацієнти, що мали, здається, ось-ось одужати, – медицина сповна в них вклалась, аж зажевріла надія, – непритомніють, і жодна навіть тисячу разів перевірена теорія не здатна підняти їх на ноги. Закупорка вен унаслідок впливу атмосфери. Вдалині, ген-ген, загадкове скупчення хмар. Собаки хтозна-чому ганяють один за одним по дворах і вулицях, кидаються на людей. Річки видихають гнилий сопух, що його назбирали потоки. Гори з рельєфом мозкових півкуль, до яких можна сягнути рукою, при яскравому світлі, удень, такі виразні, а вночі взагалі невловимі. Приїжджі раптом розв'язують язика на перехрестях доріг, запитують, відповідають на питання, які їм ніхто не ставить. Враження таке, наче всі як стій кинулись одне одному в обійми: потворне насмілюється наблизитися до прекрасного, і навпаки, тендітне – до грубого. Годинники кидають краплі часу на цвинтар і приступки дахів. Смерть спритно вповзає в життя. Навіть дітям ні з того ні з сього паморочиться в голові. Вони не кричать, але їх тягне до пасажирського потяга. У готелях і на станціях поблизу водоспадів нав'язуються стосунки, а тоді мить – і обертаються в ніщо; зав'язується дружба, що не встигла зародитися, інтимне «ти», з якого вимучувано мало не вбивчу пристрасть, незабаром задихається в якомусь дрібному паскудстві. Венґ лежить у ямі, виритій за мільйони років льодовиковими брилами. Узбіччя доріг підбивають на розпусту.

«Я не маляр, – мовив він сьогодні. – Я був щонайбільше малярем».

Між ним і мною виникла якась напруга, що когось переповнювала, а в когось таїлася на дні. Ми бродили лісом. Мовчки. Поки ми йшли, тільки пухкий сніг, налипаючи на ноги кілограмовими грудками, щось говорив незрозуміло, але без угаву. Нечутними, але мислимими словами, наче вони були, а начебто й ні. Він хоче, щоб я завжди йшов попереду. Він боїться мене. Адже з оповідок і досвіду він знає: молоді хлопці нападають ззаду, чистять до нитки. Фізіономія – здебільшого лише маска, за якою ховається вбивця й грабіжник. Душа, ця «всеосяжна субстанція всіх законів», як її схильні характеризувати, щойно повірять у неї, йде пробоєм, а розум – суміш недовіри, страху й підозрілості – суне слідом, у пастку не лізе. Даремно я наголошую на тому, що ходжу у цих місцях мов із зав'язаними очима, – він раз у раз пропускає мене вперед. Команди «ліворуч» або «праворуч», які звучать з його уст, кладуть край моєму припущенню, буцімто в думках він забіг хтозна-куди. Його накази я виконую цілком наосліп і похапцем. Дивно було, що я не бачив жодного вогника, на який можна було б орієнтуватися. Мене наче несло кудись – і в думках теж, – і рівновага чекала скрізь і водночас ніде. Що б я робив, якби опинився тут сам? Спаде ж таке на думку! Маляр тягся за мною, наче прив'язаний до моїх нервів трал. Здавалося, він постійно щось міркує за моєю спиною, робить якісь свої висновки. Тоді знову засапався і зажадав, щоб я зупинився. «Цією дорогою, – сказав він, – я ходжу щодня вже не один десяток років. Я міг би пройти тут із зав'язаними очима». Мені кортіло побільше дізнатись, яким-то побитом він опинився у Венґу. «Це все моя хвороба, та й ще дещо», – відповів він. Докладнішої інформації я й не очікував. Я спробував якнайпереконливіше описати йому своє життя кількома словами, пересипаючи проблиски світла сумовитими барвами, розповів, як я став таким, яким є, не зізнаючись, хто тепер я насправді, причому – з відвертістю, що здивувала мене самого. А проте, йому було байдуже. Його цікавив тільки він сам.