Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Я розмірковував про свою долю, загублений у пустелі, безборонний серед небезпек, серед пісків і зірок, відрізаний від магнітних полюсів свого життя німою тишею. Адже я знав, що для повернення до тих життєвих полюсів знадобляться довгі дні, тижні й місяці, якщо тільки не розшукає мене якийсь літак, або не заб’ють уже завтра маври. Тут у мене нічого не залишалось. Звичайний смертний, заблуканий серед пісків і зірок, я знав, що маю тільки єдину розраду, здатність дихати…

Натомість, мені гарно марилось.

Марення нахлинули нечутно, як води джерела, і спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тільки відчуття присутності поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упізнаю. А потім я зрозумів, і, заплющивши очі, віддався на волю пам’яті.

То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, і старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький він чи далекий, байдуже, що він не може ні прихистити, ні зігріти мене, бо тут і зараз він тільки марення: достатньо того, що він є, і образ його наповнює собою мою ніч. Я вже не безіменне тіло, викинуте на берег; я орієнтуюсь у своєму сні, я хлопчик з цього будинку, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його передпокоїв, голосами, що його оживляли. Навіть кумкання жаб у калюжах долинало до мене. Мені вкрай потрібні були ці незліченні подробиці, щоб знов упізнати себе, щоб збагнути, звідки, з яких утрат повстало у мене в пустелі відчуття самотності, збагнути сенс її мовчання, утвореного з незліченних мовчань, коли навіть жаби не подають ні звуку.

Ні, я вже не між пісками і зірками. Ця декорація більше не надає мені своїх холодних повідомлень. І навіть відчуття вічності, як виявляється, походило не від нього. Я знову бачу масивні комоди старого дому. Знову бачу за їхніми дверцятами височіли снігові гори простирадл. Там зберігався запас снігової прохолоди. Старенька служниця по-щурячи дріботіла від комоду до комоду, невтомно перевіряла випрану білизну, згортала, розкладала, перелічувала. «Ох, Господи, що ж це за лихо!» – вигукувала вона, зауваживши найменший ґандж, бо таке загрожувало віковічності дому. Вона мерщій сідала до лампи і, зуживаючи старечі очі, ревно церувала ті вівтарні покрови, ті трищоглові вітрила, невтомна у своєму служінні чомусь більшому за неї самої – чи то Богові, чи кораблеві.

Ох! Я винен тобі бодай одну сторінку. Повертаючись з перших своїх мандрів, я завжди заставав тебе з голкою в пучках, щороку тобі прибувало зморщок і сивого волосся, а ти так само втопала до колін у білих покровах, так само власними руками розправляла простирадла без брижей на наших ліжках і обруси без зморшки на наших столах, до свят кришталю й світла. Я приходив до комірчини, сідав навпроти тебе і намагався тебе схвилювати, відкрити тобі очі на широкий світ, намагався спокусити тебе розповідями про свої пригоди, про смертельні небезпеки. А ти казала, що я нітрохи не змінився. Ще хлопчиком я завжди вертався додому в подертій сорочці – «Ох! Що ж це за лихо!» – і з подертими колінами. А надвечір приходив, щоб ти мене втішала, як сьогодні. Але ж, ні! Я вертаю вже не з далекого куточка парку, а з краю світу, і приношу з собою терпкий дух безлюддя, подих піщаних бур, сліпуче сяйво тропічного місяця! Авжеж, казала ти мені, хлопці завжди непосидючі; вони ламають собі руки й ноги, і вважають себе силачами. Але ж ні, ні! Якби ти знала, як далеко я зазирнув за межі нашого парку! Якби ти знала, який малий його затінок! Його навіть не зауважиш на величезній планеті, серед пісків і скель, серед боліт і пралісів. А чи знаєш ти, що є краї, де люди при зустрічі, замість привітання, наставляють рушницю? Чи знаєш ти, які є на світі пустелі? Там холодними ночами я спав просто неба, без ліжка, без простирадл…

– От дикун! – казала ти.

Попри всі мої намагання, вона залишалася непохитною у своїй вірі, гідної церковного служки. І мені робилося прикро, що жалюгідна доля робить її сліпою і глухою…

Але тої ночі, в Сахарі, беззахисний серед пісків і зірок, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною коїться. Сила тяжіння прив’язує мене до землі, тим часом, як у небі стільки зірок-магнітів. А інше тяжіння повертає мене до самого себе. Я відчуваю свою власну масу, що притягає мене до багато чого! Мої марення реальніші за ці бархани, за місяць, за все, що мене оточує. Ох! Не в тім диво будинку, що він захищає нас і гріє, що його мури наші. Диво в тім, що він поволі передає нам запаси ніжності. А вона утворює в серці таємничу глибу, з якої, ніби джерела, зроджуються марення…