Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

«Конні тікала до лісу так само часто, як до своєї кімнати», – зауважує Лоуренс, намічаючи наступну фазу містеріальних перетворень героїні, середовищем для яких є природний світ. Зображення магічного впливу природи на людину в англійській літературі сягає ренесансних пасторалей, мотиву зачарованого лісу в комедіях та драмах Шекспіра, закріплений же цей досвід просвітницькими робінзонадами XVIII й романтичними мандрівками XIX століть. Ліс навколо Рагбі з перших сторінок аналізованого роману видається «бажаною зоною свободи». Щоправда, при доскіпливому погляді він мало відповідає сакральному простору утопії, оскільки вже зазнав руйнівного вторгнення цивілізації: під час війни старий баронет без жалю жертвував ліс «Англії й Ллойд-Джорджу, Ллойд-Джорджу і Англії». Кліффорд Чаттерлі, утверджуючись у Рагбі, сповнений до лісу найвищого почуття відповідальності: «Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, і я намагатимусь уберегти його від усіляких втручань». Завдяки цьому наміру господаря Рагбі в маєтку і з’явився лісник Олівер Мелорз. Але неспроможність Кліффорда долучитися до природного життя не менш виразно засвідчують сцени на лісовому пагорбі. Звідти Кліффорд просторікує перед Конні, віддає малозначущі накази Мелорзу, й тут-таки терпить фіаско його ефемерна віра у своє всевладдя: намагаючись подолати опір зіпсованого механізму інвалідного візка, Кліффорд безжально нищить живу красу весняної зелені й квітів, що їх колеса його візка перемішують із землею. Показово, що інтерес Кліффорда до лісу після того випадку зникає, а до самотніх лісових прогулянок Конні він завжди ставився зі страхом і підозрою.

Конні ж продовжує тікати до лісу від примарного існування, напівнезайманості, від служіння ідолу суєти, від жалюгідної нікчемності чоловіків свого покоління. До зближення із Мелорзом героїня не знаходила полегшення і тут, адже не відчувала душі лісу. Уперше схиляючись над малим пташеням у Мелорзовій хижці, Конні випромінює лише німу безнадійну самотність. Але світ навколо Конні вже посвітлішав – «від подиху Персефони, що вийшла з пекла у ранкову прохолоду». Міфопоетичні образи пробудження, відродження, навіть воскресіння пронизують епізоди любовної утопії. Конні віддається своєму поклику не просто в акті відчаю. Для неї це порятунок із царства смерті, шлях крізь ворота спасіння до життя. Якщо раніше все обсипало Конні холодом – голос місіс Болтон, Кліффордові розмови, випадковий лист від Майкліса, то спілкування з Мелорзом супроводжує лейтмотив тепла. Тілесне тепло вражає її, поки Мелорз вмивається, – «сяяння гарячого, світлого полум’я самотнього життя, що проявляє себе в обрисах, яких можна торкнутися, в тілі». Конні тепло під час ритуального танку під дощем, «тонкий пломінь жаги» пробудив не тільки її тіло, а й душу, і тепер вона помічає, що мале пташеня вдивляється в Космос.

Кохання до лісника надає Конні сміливості. Вона заперечуватиме філіпікам Кліффорда, спрямованим проти простих людей, висловлює незгоду з мистецькими уподобаннями чоловіка. Конні ще трохи боїться Кліффорда – надто добре він озброєний демагогією, – але межа відчуження перейдена нею остаточно: Кліффорд – «дохла рибина у подобі джентльмена з його целулоїдною душею», «ожилий кістяк», що підкорює її своєю похмурою холодною волею мерця. Апофеозом бунту постає неоязичницький монолог Конні про життя тіла – «більшу реальність, ніж духовне життя, якщо тільки тіло пробуджується до життя по-справжньому».

Претензії феміністичної критики до дискурсу Лоуренса, зокрема закиди тієї ж Кейт Міллет із «Сексуальної політики», можна визнати справедливими хіба що в одному – жінка у Лоуренса піднімається до автентичного існування тільки завдяки чоловікові. Втім, Лоуренс достатньо широко розумів усе багатство стосунків між чоловіком і жінкою. «Жінку вподобляють ідолові чи маріонетці, змушуючи її грати ту чи іншу роль, – писав автор. – Якби тільки ми могли зруйнувати ці стійкі уявлення та зрозуміти реальну жінку, зрозуміти, що жінка – це потік, річка життя, абсолютно відмінна від річки життя чоловіка. Взаємини чоловіка й жінки – це течія двох річок, що знаходяться поряд, деколи навіть зливаються, потім знову розходяться і продовжують свій шлях… Могутній потік стосунків продовжує свій рух, не вмираючи, і ці стосунки між чоловіком і жінкою, що тривають усе життя, і є потік вічно живого сексу». Така філософська позиція пояснює, чому Конні, відроджена до нового життя, насправді не зникає з останніх сторінок роману. Листи Мелорза звернені до Конні, отже, її відкрита свідомість залишається з читачем…