Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Для неї все це нічого не важило, окрім того, що вона віддалася йому. Через деякий час він скінчив здригатись – і лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, співчутливо погладила його по голові, що лежала в неї на грудях.

Звівшись, він поцілував їй обидві руки, потім обидві її ноги у замшевих пантофлях, мовчки відійшов у бік кімнати і стояв, повернувшись до неї спиною. Кілька хвилин панувала тиша. Потім він повернувся і підійшов до неї, коли вона сіла на своє колишнє місце біля вогню.

– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.

– Чому? – спитала вона.

– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.

– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.

– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.

Її здивувало, чому він так принижується.

– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:

– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…

Конні на мить замислилась.

– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?

– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.

Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.

– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.

– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:

– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.

– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.

– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.

Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.

– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.

– Чому? – спитала Конні.

– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.

– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.

– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?

– Я думаю, в ньому є якась великодушність.

– До кого?

– Точно не знаю.

– Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.

Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.

Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?

Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.