Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

То була не звичайна стурбованість. Іноді вона стрімголов бігла через парк, покинувши Кліффорда, а потім лежала долілиць у папороті. Вирватися з дому… вона повинна вирватись із дому і взагалі від будь-кого. Ліс був єдиним її притулком, її сховиськом.

Але й він був не справжнім притулком, не справжнім сховиськом, оскільки й із ним вона не мала справжнього зв’язку. Він був просто місцем, куди Конні могла прийти відпочити. Вона ніколи не відчувала душі самого лісу – якщо взагалі існує така дурниця.

Десь у глибині душі вона знала, що кінець кінцем таке життя її згубить. Знала, що опинилася в пустці, втративши зв’язок з матеріальним, живим світом. Лише Кліффорд та його книги, що не існують насправді… і в яких нема нічого особливого! Порожнеча веде до порожнечі. Конні знала це. Але воно було все одно, що битись головою о стіну.

Батько застеріг її знову: «Чому ти не знайдеш собі кавалера, Конні? Живи собі на радість».

Тієї зими Майкліс заїхав до них на кілька днів. То був молодий ірландець, що вже досяг великого успіху в Америці завдяки своїм творам. Певний час від нього був у захваті вищий світ Лондону, оскільки він писав модні світські п’єси. Та поступово світське товариство зрозуміло, що цей голодранець, цей дублінський вуличний пацюк здійма його на глум, і не забарилося з віддякою. Майклісове ім’я стало останнім втіленням брутальності й розбещеності. Відкрилося, що він є антианглійцем, а для класу, що зробив таке відкриття, це було гіршим за наймерзенніший злочин. І його забили, а тіло жбурнули на смітник.

Незважаючи на це, Майкліс мав апартаменти у Мейфері і розгулював по Бонд-стрит, підтримуючи свій статус джентльмена, – адже не можна змусити кравців відмовитись від осоружного клієнта, якщо клієнт платить.

Кліффорд не вагався, запрошуючи цього тридцятирічного молодика у вельми невдалий момент його кар’єри. Майкліс був на слуху в мільйонів людей, а тепер, опинившись у ролі безнадійного вигнанця, він без сумніву мав бути вдячним за це запрошення до Рагбі – саме тому, що його цькували з усіх боків. Тому з вдячності він, безумовно, «постарається» для Кліффорда там, в Америці. Слава! Людина, чим би вона не займалася, здобуває славу лише тоді, коли про неї почнуть говорити, особливо «там». Кліффорд подавав надії, крім того, ним володів інстинктивний потяг до суспільного визнання. І ось нарешті Майкліс дуже благородно зобразив його в одній із п’єс, і Кліффорд відчував себе популярним героєм!.. Доки не настала реакція і він не збагнув, що з нього зробили посміховисько.

Конні трохи дивувало сліпе несамовите прагнення Кліффорда стати знаменитим, знаним у тому безладному мінливому світі, якого він і сам не знав і якого навіть боявся; визнаним як письменник, першокласний письменник сучасності. Конні знала від усіма шанованого, грубувато-добросердного старого сера Малкольма, що митці завжди рекламують самі себе й виставляють напоказ створене ними. Але її батько використовував стежки, вже протоптані всіма членами Королівської академії, які продавали свої картини. А Кліффорд шукав нових шляхів до популярності – якими б вони не були. Він запрошував до Рагбі найрізноманітніших людей, і це зовсім не означало для нього самоприниження. Просто він вирішив збудувати собі меморіал нашвидкуруч, от і хапався за будь-який камінець, що траплявся під рукою.

Майкліс прибув вчасно, в дуже елегантному автомобілі з шофером і слугою. Він був цілковитим породженням Бонд-стрит. Але при першому погляді на нього щось у Кліффордовій патріархальній душі запротестувало. Він не був зовсім… або не зовсім… врешті-решт, він взагалі не був тим, про що мала б свідчити його зовнішність. Для Кліффорда це був остаточний вирок. Однак він залишався дуже люб’язним із цим чоловіком – завдяки його вражаючому успіхові. Облудна богиня-запроданка на ймення Успіх, огризаючись і відважно боронячи Майкліса, так і вишмигувала посеред його чи то зухвалих, чи то запобігливих кроків і геть залякала Кліффорда: адже він і сам був не від того, щоб продатися цій богині, аби лишень вона згодилася його прийняти.

Майкліс так і не став англійцем, незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і шевців найпрестижнішого лондонського кварталу. Ні, ні, аж ніяк не англієць: хирлявий, бліде пласке обличчя, неприємна поведінка, схильність ображатися. Його надмірна вразливість впадала у вічі кожному справжньому англійському джентльменові, який зневажає такі прояви невихованості й ніколи не дозволить собі опуститись до подібного моветону. Бідолашного Майкліса забагато лупцювали, і тому навіть тепер він тримався, ніби підібгавши хвоста. Він проклав собі дорогу до сцени і до її рампи завдяки влучному інстинктові і ще влучнішій настирливості. Він завоював публіку і думав, що дні його пригноблень скінчилися. Та, на жаль, це було не так… Вони не могли дійти кінця ніколи. Адже він, у певному розумінні, сам наразився на бійку. Він намагався вдертись поміж тих, до кого не належав… до вищих класів англійського суспільства. Як вони втішалися, надававши йому штурханів! І як же він їх ненавидів!