Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

– У якому розумінні це їй не пасує? – сухо спитав він.

– Вона худне… стає сухорлявою. Це не її стиль. Вона ж не з отих дівчаток, що схожі на засушену рибину. Як на те, вона свіженька шотландська форель.

– Без цяток, звичайно, – додав Кліффорд.

Він сам ще раніше хотів сказати Конні дещо про її стан demi-vierge, про її напівцнотливе існування. Але не зміг змусити себе до цього. Він був близьким до неї – й водночас не досить близьким. Він був з нею немов одне ціле, коли мова йшла про їхні думки, – але тілесно вони не існували один для одного, і обоє були не здатні копирсатися в corpus delicti [15] Речовий доказ (лат.). цього злочину. Вони були такі близькі – й абсолютно нічим не з’єднані.

Конні, однак, припускала, що батько сказав щось Кліффордові і що це «щось» тепер сиділо у того в свідомості. Вона знала, що він ніколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde [16] Дама напівсвіту (фр.). , бо не міг цього знати точно і не мав можливості взнати. А те, чого не бачиш і не знаєш, для тебе просто не існує.

Конні й Кліффорд уже прожили в Рагбі майже два роки – цим примарним життям Кліффорда і його творів. Щодо роботи їх інтереси ніколи не розбігалися. Вони говорили й сперечались в муках творчості, і виникало відчуття, ніби щось відбувається, щось сталося насправді… у цій правдивій порожнечі.

Тому так і проходило їхнє життя – в порожнечі. Для інших воно не існувало. Був Рагбі, були слуги, – але все ніби уявне, реально не існуюче. Конні ходила на прогулянки до парку, до лісу, що межував з ним, і насолоджувалася самотою та таємничістю, шаруділа опалим листям, зривала перші проліски. Але все це було примарою – або, швидше, грою в реальність. Дубове листя скидалося на власний відбиток у дзеркалі, а сама вона була ніби персонажем із книги, яку читає хтось інший, – просто дійовою особою, що збирає квіти або їхні тіні, спогади чи слова. Нічого істотного, ніякого живого доторку, ніяких зв’язків! Тільки оце життя з Кліффордом, ця нескінченна плутанина слів, що переривається хвилинами раптового прозріння, і ці твори, про які сер Малкольм сказав, ніби в них нема нічого особливого і що це не вічне. Що ж у них має бути, чому вони мають бути вічними? Сьогоднішнє благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднішнє благо – це те, що має подобу реальності.

У Кліффорда було досить багато друзів чи просто знайомих, і він запрошував їх до Рагбі. Він запрошував різних людей – критиків, письменників, всіх, хто міг цінувати його твори. І вони їх цінували, бо їм лестило запрошення до Рагбі. Конні усвідомлювала те надто добре. Та чом би й ні? Ще один легкий відбиток у дзеркалі – що в цьому поганого?

Вона виконувала обов’язки господині щодо цих людей, більшість із яких були чоловіками. Також їй доводилося виявляти гостинність до шляхетних родичів Кліффорда, які іноді могли завітати до них. Ніжна, рум’яна, немов селянка, веснянкувата, з великими блакитними очима і кучерявим каштановим волоссям, м’яким голосом та міцними жіночими стегнами, Конні здавалася трохи старомодною. Вона не була «засушеною рибинкою», однією з отих пласкогрудих дівчат, що нагадують хлопчаків-підлітків. Вона була надто жіночною, щоб відповідати сучасним уявленням про елегантність.

Тому чоловіки, особливо немолоді, були дуже люб’язні до неї. Але, знаючи, які тортури для бідолашного Кліффорда означатиме хоча б найменша тінь кокетування в її поведінці, вона не давала їм жодної надії. Вона була спокійною і задумливою, вона не йшла на зближення з ними і не збиралася цього робити. Кліффорд вельми пишався собою.

Його родичі ставилися до неї дуже доброзичливо. Вона знала, що ця дружність означає відсутність страху, хоча ці люди поважали тільки тих, хто завдавав їм хоч деякого остраху. Але й із ними вона не мала ніякого зв’язку. Вона дозволила їм бути приязними й навіть трохи поблажливими до неї, дозволила відчути, що немає потреби тримати зброю напоготові. Вона не хотіла мати з ними ніяких істотних стосунків.

Час минав. Що б не відбувалося, насправді не відбувалося нічого, адже вона так красиво розірвала усі зв’язки. Вони з Кліффордом жили у своїх ідеях і в його творах. Вона ж навіть розважалася – у домі весь час були люди. Час збігав, як на годиннику: було пів на восьму, аж глип – уже пів на дев’яту.

Конні, однак, помічала, що стає все більш знервованою. І в пустці, де вона існувала, цей неспокій часом переходив у справжній напад божевілля, що змушував її тіло мимоволі здригатись, а хребет – виструнчуватися в напрузі, навіть коли вона хотіла не сидіти із прямою спиною, а просто присісти перепочити. Це божевілля тріпотіло всередині, в її лоні, і вона ладна була кинутись у воду та пливти геть від цієї скаженої гризоти. Її серце починало раптом шалено калатати без жодної причини. Вона змарніла.