О. Генрі - Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромними – відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли дорогі дари, але серед них не було одного. Цей натяк ми роз’яснимо пізніше.

Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.

– Зрозумій мене правильно, Делл, – сказав він. – Жодна стрижка, жодні нові зачіски не примусять мене розлюбити тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок – і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому – ой леле! – прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири.

Річ у тім, що на столі лежали Гребінці, набір гребінців – бічні й задній – якими Делла давно милувалася в одній із бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці були дорогими, вона знала це, і її серце давно вже щеміло, бо не було анінайменшої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.

А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:

– У мене дуже швидко росте волосся, Джіме!

Делла підскочила, як ошпарена, і вигукнула:

– О Господи!

Джім ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.

– Ну, правда ж гарний, Джіме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, як він виглядатиме з ланцюжком.

Але Джім не послухався – він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.

– Делл, – сказав він, – давай побережемо свої подарунки до інших часів. Вони занадто гарні, щоб так одразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, час смажити котлети.

Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як ви знаєте, мудрими людьми, надзвичайно мудрими людьми. Вони завели звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрими, і дари їхні були такими ж; не виключено, що їх можна було навіть поміняти, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудрішими. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудрішими є тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхвами.

Сопі стурбовано засовався на своїй лаві у Медісон-сквері. Коли дикі гуси скрикують ночами, пролітаючи високо в небі, коли жінки, які не мають хутряних накидок, стають привітнішими до своїх чоловіків, коли Сопі починає стурбовано соватися на своїй лаві у парку, це означає, що зима не за горами.

Пожовклий лист упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза. Він добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і щоразу чесно попереджає про свій прихід. На перехресті чотирьох вулиць він вручає свою візитну картку Північному вітрові, швейцарові готелю «На свіжому повітрі», щоб його пожильці могли приготуватись.

Сопі зрозумів, що прийшов час заснувати у своїй власній особі комітет для відшукання заходів і засобів захисту себе від суворої природи. Саме тому він і засовався стурбовано на своїй лаві.

У думках про те, як перезимувати, Сопі не заносився високо. Він не мріяв ні про круїз Середземним морем, ні про сяюче небо Півдня і чудові краєвиди Неаполітанської затоки. Три місяці ув’язнення на Острові – ось чого жадала його душа. Три місяці забезпеченого притулку і харчування у приємній компанії, далеко від посягань Борея та копів – це було для Сопі вершиною бажань.

Уже кілька років гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливіші співмешканці по Нью-Йорку купували кожної зими квитки до Палм-Біч або на Рів’єру, так і Сопі мав свої нескладні приготування для щорічного паломництва на Острів. Тепер настав час для них.